Розділ 15. Дограєшся

— Наклеп і брехня, — тут же й видала я.

— Що справді? — вигнув брови Даріан. — А за чутками, кохання між нами вже таке велике й щире, що його не передати словами. І як на тебе хтось лишень криво погляне, я йому голову відрубаю.

— А ти відрубаєш?..

— Поки не знаю. Твої побажання?

— Дізнатися, що відбувається.

Даріан сплеснув руками.

— О, на маєш! Та ти вже сотий раз це сьогодні питаєш. Тобі не набридає?

— Можливо, якщо так поглянути, то суть може полягати в тому, що я просто хочу дізнатися відповідь на це запитання.

Даріан засміявся. Пройшов глибше в кімнату — і, як зазвичай, став біля вікна. Призахідне проміння обмивало його риси — небезпечні, нестримні, мовби вогонь, закутий у людському тілі. Вогонь, здатний зігріти. І вогонь, здатний спалити — дотла, до порошинки, до останньої зчорнілої вуглинки. Його очі впиралися в мої. Впирались настільки, що мені хотілось тут же відвести їх, не дивитись, не давати себе обпалити. Та я тільки продовжувала дивитись.

Я — здатна це витримати.

Я — здатна відрізнитись від всіх інших, які не витримували.

Даріан більше не виказував сміху. Його погляд раптом потемнішав, порізкішав. Наче він скинув із себе показну жартівливість і знову став тим, що й раніше — жорстоким, здичавілим, безпринципним. Здатним затягнути придбану рабиню в ліжко, навіть якщо її травми настільки сильні, що вона кричатиме без спину. Я вся заскляніла… Я вже намагалась прицілитись, куди я буду його бити, якщо настрій не вирівняється і він на мене накинеться.

Уламок чашки, який я затисла в руці, уп’явся мені в шкіру…

Даріан вимовив:

— Як там поживає твоє тіло? Твої кісточки?

— Після того, як приходив твій наймиліший катувальник рабинь?..

— Наголошую: не катувальник. Цілитель.

— А як поживає башта, яку зрізали, та великі чорні літери?

— Так, що тебе це не торкається.

— Лорд Айрон атакував твій замок?

— А ти тільки чекаєш, коли він примчиться тебе рятувати?.. — видав різкіше, ніж мав. — Затям вже собі, Асю. Ти для нього — просто власність. Власність навіть без ім’я.

— А для тебе, коханий? Власність з ім’ям?..

— Хах… — заусміхався. — Дограєшся, Асю. Що я вже не зможу впиратись перед твоєю прекрасністю — і зірву з тебе одяг просто зараз.

— І заткнеш мені рота, щоб я не кричала?

— Я б ліпше надав перевагу… щоб ти стогнала. Від задоволення, звичайно.

— Ти — збоченець, Даріане.

— А ти найпрекрасніша бранка, яка тільки в мене бувала. Така… що тобою тільки смакувати й смакувати. Кожен контур твого лиця ніби для цього й виводився. І кожна риса характеру також. Особливо те, як ти впираєшся. Як тебе хочеться зламати. Ще й наскільки збудливо ти язиката!

Слухати це було… не стільки абсурдно, скільки страшно.

— Я ще раз повторю: ти збоченець, Даріане.

І він знову сміявся. Задоволено так, з насолодою. Що я знову впиралась, знову була язиката.

— Дограєшся, Асю. І ми разом перевіримо, як ти вмієш стогнати.

— Не вмію. Може, ти мені покажеш?

— Я?.. Смієшся, Асю. Це ж не моя роль, не моє завдання.

— Ну, то відведи мене до лорда Айрона, я ще в нього запитаю.

Він аж відхитнувся від вікна. Але ні, до мене не кидався, став просто походжати кімнатою. Роздратовано, так, що з нього просто рвалось те, що він казав.

— Лорд Айрон… твій любий лорд Айрон! Хіба він буде відповідати на твої запитання? У нього ж купа інших, важливіших, справ. Наприклад, забувати, що ми вже не за часів воєн та варварства, а проживаємо під єдиним спільним прапором, і ніхто на чужі замки так просто не нападає. Навіть якби я раптом викрадав його власність, а я ж не викрадав. Башту він мені збив, аякже! Літери вивів, які не змиваються! Клоунада якась! Хто тільки допустив його до лордування? Хто дав таку посаду?.. Цей дурисвіт собі вирішив, що він безкарний!

— А ти що? — втислася в його тираду. — Покараєш його, так? Кинеш на нього всю армію?

— Листа надішлю, — скривився. — Із поясненнями. Що лорди собі так поводитись не дозволяють.

— Ах! Я просто вражена. Я б на його місці зомліла від жаху.

— Насміхаєшся? Не варто. Бо я ще вирішу тебе сьогодні катувати.

— Як саме?

— Побачиш.

— Ні, не треба. Будь ласка!

— Пізно, Асю.

І він вигукнув:

— Давайте!

І в покої закотили столик… зі знаряддями катування? Пилками, лещатами, розпеченим металом? Що він на цей раз приготував?!

Лишень келихи з шампанським.