Розділ 14. Поверни мені мою власність

Я просто дивилася в вікно — туди, де виднілась розрізана башта — і не знала, чого чекати. Що сталось? Як це сталось?! Я проспала… Замок атакували? Тут вже армія Айрона? Чи то він… сам? Башта так виглядала, наче її просто взяли, відтяли верхній шмат — і скинули, щоб не заважав. Удар! Тоді був якийсь удар. І вже після нього башта якийсь час стояла. У замку кричали.

І я вслухалась.

Даріан казав, що прийде зранку. Він прийде? Мене викрадають?.. Чи це й усе — тільки башта, тільки ґвалт? Якби я хоч могла пересуватись, то дісталася б до вікна та поглянула. Але я тільки лежала. Можна сказати, я тільки зараз сповна відчула, як це — не мати здатності встати, навіть на ліктях припіднятись. Навіть… Нічого я не могла. Хіба головою хитати, обережно так ворухнути руками.

Я мусила чекати.

Увесь замок бігав, кричав, лементував — я мусила просто чекати. Поки двері розчиняться навстіж, і до мене хтось вламається. Поки в коридорі хтось буде прибігати й випадково так — ну, зовсім випадково — голосно скаже, що відбувається. Поки кімната розпочне палати, і мене муситимуть рятувати, і тоді вже я все взнаю.

Це було таке нове страждання, нове катування — не знати, що відбувається.

Може, навіть Даріан це спеціально.

Може… Хтось наблизився до моєї кімнати. Даріан? Айрон?!

Лишень слуга зі сніданком. Пополотніла, зсутулена дівчина підкотила до мене столик з наїдками та взялась мене підіймати.

— Що відбувається? — видала я.

Мовчання. Навіть не просто мовчання — вона з несподіванки ледь-ледь сахнулась назад, мовби злякалась. Мовби в цьому замку це щось небачене, це не дозволяється — просто балакати.

— Що відбувається? — повторила я.

Мовчання. Дівчина закінчила вкладати мене на подушках, поставила тацю на ніжках — і на неї сніданок. І просто відійшла.

— Скажи щось, будь ласка. Я нікому не розкажу.

Вона мовчала. Настільки поблідла, настільки залякана, що мені вже було ясно: вона й рота не розтулятиме. Буде просто стояти, голови не підіймати. Навіть уявити було страшно… як вони її довели до такого стану. А може, скоро і я буду така сама. Хоч-не-хоч спиною сипонули мурашки. Я вже не намагалась її розпитати, а просто взялась за сніданок. Це були тонкі млинці, политі кремом, тарілка свіжих ягід та фруктів, а ще гарячий шоколад із легким вершковим мусом.

Очевидно, все було не так погано. Якщо в нього стало часу надіслати мені такий сніданок. Але все-таки погано, якщо він порушив свою обіцянку й не прийшов до мене сам. Але ж не забув про мене, потурбувався. Ну, який же хороший хазяїн, я зараз прямо розтану. А ще заллю в себе шоколад, а чашечку прибережу, розіб’ю її потім — і матиму уламки скла, щоб відбиватись. Він же не дав мене до сніданку ножа. Побоявся.

І поставив наді мною служницю — спостерігати та доповідати, якщо я вирішу розбити чашку, щоб мати, чим відбиватись. Так… Не варіант. Я вирішила не пити шоколад одразу. Лишень впоралася із млинцями — вони були смачні аж надто — й надкусила одне яблучко. Захопила тарілку з фруктами й чашку з шоколадом — та сказала:

— Оце лишай, а інше можеш забирати. Я потихеньку буду під’їдати й попивати.

Дівчина на мить заклякла. Очевидно, намагалася прорахувати, чи так можна, таке дозволяється, але врешті моя взяла. Вона залишила мені те, що я сказала, а сама покотила столик із кімнати. Я знову залишилась одна. Знову чекала.

У замку точно й абсолютно щось досі відбувалось. Все, що я могла — це лежати й вслухатись. І десь на цьому проміжку я саме почула про величезні чорні літери, які не змивались.

«ПОВЕРНИ МЕНІ МОЮ ВЛАСНІСТЬ».

З контексту випливало, що це квилили служниці, яким це тепер відмивати. А воно ж не відмивається! Даріан їм голови постинає! Я вже їм співчувала. Тільки цим і займалась, поки не з’явився новий відвідувач до моєї кімнати. Не Даріан і не Айрон. А хтось значно гірший та страшніший, істота без жодного співчуття, справдешній кат! Тобто, цілитель, який займався моїм «адаптуванням».

Я вже приготувалася кричати. Але ще спробувала запитати:

— Що відбувається?

— Мовчати! — гаркнув він одразу. — Тобі балакати ніхто не дозволяв.

— Будеш мене ображати — Даріану розкажу. Ми одне одного кохаємо, так що він тобі голову відрубає.

— Бреши далі.

— А ти спробуй — і дізнаєшся, чи я брехала. Зцілюй мене обережно, щоб я не кричала. Інакше я йому скажу, що ти навмисне мене катував, і перед смертю ти ще маєш постраждати. Довго і тяжко. Так і скажу.

Він там щось забурчав, але я вже не розібрала. Так само й не розібрала, чи взяв він до уваги мої погрози-обіцянки, бо під час катувального зцілення, я таки кричала. Мене ніби ламали, вивертали, випікали розжареним металом. І я собі горло зривала, я не витримувала, я не могла… Може, й справді краще було б зомлівати. Але, на нещастя, я залишалась при тямі.

— Розкажеш ти йому! — буркнув мій кат і вийшов з кімнати.

Я лежала й намагалась дихати нормально. Не задихатись, не захлинатись. Спробувала перевірити, чи стало мені краще. Не стало. А може… може, трошки. Але не надто. Ворушитись я так і не могла. В обід мене знову обкладали подушками. Знову шикарні наїдки, сервірування. Неначе я — якесь порося на заклання, і ось мене конче треба відгодувати. Саме так це сприймалось.