Розділ 13. Пастка багряного замку

Відбувся удар. Схитнулось все. Схитнувся замок, схитнулися стіни, схитнулося ліжко, де я лежала. І я прокинулась одразу. Мить тому я ще мирно спала. Годину тому — також. Сім — дивилася, як він виходив з кімнати. Нарешті його не стало. Нарешті він вже наді мною не нависав, не кидався словами, не стискав мені горлянку. І не заливав усю кімнату такою золотистою, прекрасною вогненною магією, так наче з однієї цієї сцени я повинна в нього закохатись.

Нарешті його не стало.

І напруга спала. Дихання вирівнялось, нормалізувалось. Так, він не постійно стискав мені горлянку, але навіть коли відпускав, то там наче лишалася його рука. Саме його перебування навіювало страх. Що ось у нього зіпсується настрій, він зірветься, перестане грати — і зробить те, що планував. Навіть коли я поламана. Навіть коли мої крики не будуть стихати. Жодній зміні його поведінки не можна було довіряти. На жодне людське ставлення до мене не можна було сподіватись.

Він — недолюдок та кат, а я — його забавка.

Чи надовго? Залежало від збігу найрізноманітніших обставин. Як довго йому не набридатиме зі мною гратись, ламати мене «по-хорошому» й чекати, що я сама йому здамся. Як довго в мене вийде йому підігравати, тримати таку лінію поведінки, яка йому цікава — і не набридати, не набридати, не набридати.

Сьогодні це мені вдавалось. Сьогодні я вдало його прочитала.

Йому було цікаво, щоб я впиралась. Було цікаво, щоб я показувала норов, огризалась, не піддавалась. Так, я могла виражати слухняність. Робити все, що він каже, мати повагу, зважувати кожне слово, щоб його не образити. Може, так було б навіть легше. Менше травм. Менше страждань… Я все це могла — але ж йому б так було не цікаво. Він би швидко награвся — і викинув мене, як сміття.

А я ще планувала від нього врятуватись.

Дочекатись… щоб інший мій власник нарешті дотяг сюди своє панство — і забрав мене від цього ката. Щоб я вже планувала, як врятуватись від іншого, такого самого. Даріан вийшов з кімнати — і я вперше хоч трохи розслабилась. Ще трохи почекала, чи не надумає він раптом вертатись. Та наче ні. Я лишилась сама. І вперше оглянула кімнату. Хотіла спати… Нарешті сита, нарешті така, що не вмирала від спраги. Ще й настільки знесилена, зболена, висмоктана. Але ж як можна засинати в кімнаті, яку так і нормально не оглянула?..

О, це була не комірка для якої-небудь дешевої бранки. Це були покої, гідні справжньої панни. Стіни переливались, і насправді важко було визначити їхнє забарвлення. Чорні вони чи червоні? Певно, що червоно-чорні. Мовби розжарені, мовби це черево якогось вогнедишного монстра — і ось просто зараз він його нагріває, полум’я вивергається, і, волаючи, я згораю в ньому дотла.

Ось в якій кімнаті я лежала. Мовби в пастці, що змикається вогненними пазурами. Меблі також доповнювали цей ансамбль. Такі темні, такі незвичайні, вигадливі, мов чиїсь скам’янілі покручені лапи. Килим — наче лава. Такий високий, червоний, полум’яний. І, напевне, пухнастий. Напевне, він не обпікає так, як виглядає, по ньому приємно ступати. Вікно… неначе насміхається. Неначе каже: «Поглянь, яке я високе й широке, як гарно через мене видніється небо, видніється воля! Яку ти не досягнеш вже ніколи».

Вікно… зачинене на невидимий полум’яний засов.

Ліжко — таке, що тільки провалитися в нього та зімкнути очі. Широке, м’яке та просторе. Усе, що на ньому… настільки приємне на дотик, що найприємніше з усього, що можна. Подушки… Ліжко. Ковдри… Я стріпнулась і вперлась очима в вікно. У ньому виднілася башта навпроти, у тій башті загорівся вогонь. Маленький такий. Не вогонь, а просто вогник. Просто… сон.

Удар! Настільки несподіваний, настільки сильний, що я б підскочила, якби мала змогу. Розплющила очі — й дивилась навколо. Що це? Що сталося? Що то було?! От тільки навколо не було нічого. Просто кімната, просто спокій. Все так само, як і до того, як я провалилася в сон. І я вперлася очима в вікно. Може, там щось? Може… башта?

Вона просто собі стояла, але щось було не так. Я вдивлялася в неї, вдивлялась — і ніяк не могла зрозуміти, що саме. Аж ось… стало ясно. Башта зрухнулась. Тобто, якась її верхня частка. Вона зрухнулась так на трошки, від’їхала, почекала.

І просто впала.

Хтось закричав… Хтось бігав та лементував.

Айрон зніс Даріану башту.

І вивів на подвір’ї замку — чорними величезними літерами, які не змивались: «ПОВЕРНИ МЕНІ МОЮ ВЛАСНІСТЬ».