Розділ 11. Вартовий цього світу

— Тільки спробуй — і я вистрибну з вікна за наступної ж нагоди. Вниз головою. Торкнись мене оголену — я прокушу собі язик і захлинуся кров’ю.

Даріан на це повів бровою.

— Отак прямо візьмеш — і покінчиш із собою? Щоби що?..

— Щоб ти поплакав за мною, мій лорде!

— Хах… — з нього вилетів смішок. — Та ти мене неправильно зрозуміла, сонце. Я просто пропоную замінити твій холодний, мокрий одяг. Не зривати його проти твоєї волі. Не торкатися тебе оголену. І я даю тобі своє чесне слово: я не робитиму нічого такого, поки ми не зцілимо тебе повністю. Тому що мені не цікаво це, сонце. І я спокійно почекаю, поки ти зможеш відбиватись від мене ногою.

Я витисла ледь чутним голосом:

— Може, тоді ще даси мені ножика? Ну, щоб цікавість набрала нових обертів.

Він посміхнувся.

— А може. Ти хоч здатна вдарити когось ним до крові? Оцією своєю тоненькою, слабкою рукою? Такою аж напівпрозорою?..

— То від голоду.

— То що, надати тобі нормальний харчовий раціон — і ти зможеш повалити мене однією рукою?

— І зверху притопчу ногою.

З нього знову вилетів смішок. Знову моторошний. Знову такий, що не віщував нічого доброго.

— Мабуть, це так приємно… опинитися під твоєю ногою. Шкода. Невимовно шкода, що ти зараз не в змозі здійснити ці свої погрози. А чекати до цього — ще так довго!

— Скільки? — затамувала подих.

Скільки ще бути калікою, не здатною зробити порух? Скільки ще терпіти катування, які він мені напророчив?

Даріан мовив:

— Днів десять, двадцять, тридцять, сорок. Я звідки знаю, як буде прогресувати твоя адаптованість?

— О… І як же ти витримаєш відкладати свою «насолоду» так довго?

До цього він так і впивався пальцями в мій одяг. Тепер він відпустив його. І рвонувся до мене, наблизився, навис наді мною — майже лоб до лоба. Мені забило подих. Застугоніло у скронях… А він мовив:

— Я, здається, вже казав тобі, що ти неправильно зрозуміла мене, сонце. Думаєш, я купував тебе для цього? Скуштувати разок, награтися з тобою — і передати тебе далі по колу?.. Я — Вартовий цього світу. І це мій прямий обов’язок — простежити, щоб до нас не потрапила жодна іншосвітна загроза. Щоб жодна беззахисна дівчинка із напівпрозорою рукою не виявилась лютим, небезпечним монстром, що роздере наш світ надвоє.

Його очі впирались в мої очі. Його подих — у мій подих.

— Техно — це, звичайно, добре. І дуже-дуже добре, якщо ти справді з нього. Але якщо ти не з нього… то це вже не так добре. І це мій обов’язок — дізнатися, хто ти. І зараз я проведу допит.

Мить — і його рука уже зімкнулась на моєму горлі.

Мить — і я гублю свій подих, я забуваю, я не можу…

— Я питаю — а ти відповідаєш. Чесно, миттєво, нічого не приховуючи. Якщо мені щось не подобається, ти дізнаєшся як це — коли тобі горло розпікають до червоного. Шкіра відмирає, а опік продовжується, дістає до кісток. І кістки ці… розсипаються в порох. Тобі ясно, сонце?.. — таким низьким голосом. — Якщо що, це вже перше питання. Відлік пішов.

Я бачила тільки його очі. Відчувала тільки, як його рука стискає моє горло. І я не знала… я навіть не знала, що можу зараз витиснути бодай щось!

— Ясно, — здобулась на слово.

— Твоє повне ім’я?

— Анастасія.

— Ким ти там, в себе, була?

— Технологом з виробництва тортів.

— Рецепт твого улюбленого торта?

— Наполеон. Для тіста… треба борошно. Борошна дві з половиною склянки, двісті грамів масла, одне яйце, сто мілілітрів води. Поділити на вісім частин, розкачати — і в духовку на двісті градусів, поки не…

— Твій улюблений колір?

— Червоний.

— Чесно? Цей жахливий колір крові?..

— Колір заходу сонця. Любові. Валентинок. Помідорів…

— На чому ви їздите? На конях?

— На машинах, автобусах, потягах…

— Твій автобус?

— Що..? Тридцять сьомий! — вискнула, коли навколо мого горла почало розжарюватися тепло.

Тепер вже він видав:

— Що? У тебе тридцять сім автобусів? І ти будеш описувати мені тридцять сьомий?..

— У мене немає автобуса. Це загальний транспорт, і в нього є номер. Я зазвичай їжджу тридцять сьомим.

— І тобі це подобається? Ти не хочеш собі власний автобус?..

— Дуже хочу! Тільки я ще не заробила на нього.

— Чи є зараз в замку хтось новонароджений?

— А я тут до чого?!

Він ще сильніше затиснув мене рукою, ще більше розжарив теплом. Я вже задихалась, я вже заледве могла витиснути слово… А він продовжував: