Розділ 10. Слово «досить»

— … прислав посланця!

Даріан вкляк.

— Лорд Айрон? Не сам, а тільки посланця?..

— Так, лорде Даріане! — вигукнув слуга. — Що накажете?

— Ну, та голову йому відрубайте, — так просто сказав.

— Що? — мало не впав.

— Нічого! — буркнув Даріан. — Що він хоче, вже казав?

— Так! Цитую: «Лорд Айрон Тіньовий звинувачує вас у підступному, безпринципному викраденні його власності та жадає, щоб ви повернули її йому негайно. Ще до настання ранку».

— Інакше?..

— Інакше… ви будете не раді.

— Так і сказав?

— Так, лорде Даріане!

— Ага, — хмикнув, пройшовся по кімнаті.

Поглянув на мене — і самого цього його погляду було достатньо, щоб я уже знала, що він справді швидше комусь голову відрубає, ніж поверне мене назад. Я знала це й так, я навіть не сподівалась. Але та коротка мить, той шалений блискавичний удар, коли пролунало «лорд Айрон»! Як… як безжалісно вона розбилась, коли стало ясно, що він тільки прислав посланця.

Я не варта того, щоб він приходив по мене сам.

Справді… Хіба я коштувала йому так багато, щоб не вистачило якогось посланця? Щоб він ще напружувався, топав сюди своїми власними ногами, сідав на коня?.. Я, схоже, мрійниця. Вигадниця ще й яка.

Даріан сказав:

— То передайте… що я відхиляю усі звинувачення лорда Айрона. І киньте його посланця в камеру.

— Але ж… — знову вкляк слуга.

— Він не зможе передати послання?.. Так, справді, — хмикнув Даріан. — Яка журба. Ну, не зможе, то не зможе. Кидайте його в камеру!

— Так, лорде Даріане! — відкланявся слуга.

І покинув кімнату. Ми з Даріаном знову залишилися сам на сам. Він знову дивився на мене та всміхався. Такий весь задоволений собою, величний, прекрасний. Он, як він безстрашно відмовив лорду Айрону! Он, як він на нього чхав!

Я, певно, мала бути в захваті.

А я хотіла плакати. Хотіла, щоб він не побачив тоді тої надії, що в мені забриніла. І не бачив… як вона мене розбила. Ще більше, ще гірше, ще… куди вже там?! Я тільки відвернулась від вікна, відтіля, де він стояв. І витисла:

— Ти не боїшся того… що може зробити тобі лорд Айрон?

— А що він може? — пирхнув Даріан. — Я ж не зробив нічого протиправного. Та й ми на рівні з ним, твоїм любим Айроном. Обидва лорди, обидва Вартові. Ми рівні з ним повністю. Навіть у правах на тебе, моє сонечко.

— Він тобі ворог?

— Він — просто вискочка й панікер, що волає на кожному розі, що з хвилини на хвилину наш світ буде атакований і стертий в порох.

— Він… не виглядав дуже спанікованим.

— І тому ти до нього так хочеш?.. — повів бровою. — То ти не знаєш, моє сонечко. Ти не знаєш, чого хочеш! Я можу ставитись до тебе, як завгодно: як до королеви, принцеси, поважної гості. Для нього — ти завжди будеш тільки слугою.

— І він погрожуватиме мені насильством на кожному кроці?

— Він навіть балакати не буде з тобою.

Даріан це тільки мовив — і враз підійшов, схилився наді мною. Схилився так низько, так близько, що мене вже обпікав його подих.

— А я… готовий ловити кожне твоє слово.

Я так і витисла:

— Наприклад… слово «досить»?

— О, ні, — своїм сміхом обпік мені щоку. — Я не знаю такого слова.

— Провести тобі уроки базової мови?

— А тобі — поваги та покори?..

— Нас, здається, перервали за грою. Ти обіцяв мені їжу, ключ та воду.

Даріан відхитнувся, забрав із собою свій подих. Пекучий, жалючий, такий, що не знає слова «досить». І, мабуть, не взнає ніколи.

— Так, справді. Нас перервали за грою. То який же твій вибір, моє сонце?

— Той, де чарочка з водою.

— Пальцем, моя мила. Пальцем, а не словом.

Я заледве ворухнула рукою. Даріан повів бровою.

— Ти впевнена? Це остаточно?

Чорт… Тут точно мав бути підвох. Уникнути його — хіба я в змозі?

Тож я тільки видихнула:

— Так, впевнена. Давай мені воду.

Він повільно, неспішно узявся за чашку рукою — і смикнув її вгору. Дивився мені в очі… як я дивлюсь — і не бачу нічого. Під чашкою не було нічого.

— Як шкода, — прокоментував він сумним голосом. — Ти виграла зовсім не воду.

— Це ж треба. Я виграла «нічого».

— Та де ж! Ти виграла ілюзію свободи.

Даріан це мовив і вимахнув рукою. У нього в долоні виявився ключ від кайданок, що досі мене сковували. Він прицмокнув:

— Вправність рук — і більше нічого!