Розділ 9. Ще одна гра

Я на секунду розгубила всі слова. Я такого не чекала. Що він справді може цим поцікавитись. Щось таке спитати — замість дати мені нову власну кличку, мов собаці.

Він вже встиг роздратуватись.

— Я щось спитав. Ти проковтнула язика?

Я видихнула:

— Ася.

— Що?

— Ася. Це моє ім’я.

— Справді? Ася?.. — скривився на вустах. — Що за дурнувате ім’я?

— Скорочене, — відповіла я.

— А. Ну, то нащо воно мені? Яке ж повне?

— Не скажу.

— Що? — здивовано на мене глянув.

Мовляв, як це я насмілилася не виконувати його наказів, не відповідати на його запитання. А так. Хай мене доламає. Хай вже доламає.

— Не скажу, — повторила я.

Кинеться до мене? Здійснить всі свої погрози просто зараз?

Він тільки знову відвернувся до вікна.

— Нащо комусь… скорочувати імена?

— А що, у вашому світі такого не буває?

— А у вашому — постійно, так? Ви настільки економите час, що вам важко в розмові сказати ще один-два склади?..

— Так, — мовила я. — А може… я буду називати тебе Даром? Дар небесний! Хах… — так якось надірвано, несмішно засміялась я.

Він знову на мене поглянув.

— Тобі на голову погано стало?.. Що ти вже сміятись почала. Чи тобі повеселіло, так? Уже подобається в мене в замку?

— Подобається, — видала я. — Особливо, з нього падати.

— Тобі… — затнувся. — Краще було знепритомніти, ніж терпіти і кричати весь той час.

— О, що, справді? Дякую за пораду. Може, б хоч по голові мене вдарив. Щоб я легше дійшла до безтямності. Чи хоч не катував мене магічним зціленням, яке мені не допомагає, коли ти знаєш, що я до нього не сприйнятлива.

Тепер вже засміявся Даріан.

— А ти думаєш, воно працює саме так? Ти собі просто лежиш, відпочиваєш — і спокійно так адаптуєшся до нашої магії, зцілення починає тобі допомагати?.. А ні, сонце. А воно не так. Ти не адаптуєшся до нашої магії, якщо на тебе нею не будуть впливати. Тому завтра тебе будуть зцілювати також. І післязавтра. І післяпіслязавтра, і потім також — аж поки ти нарешті сприймеш наше зцілення магією.

Я вже уявила смак шаленого, нестерпного болю, який я «сприйматиму».

— А традиційне зцілення… не варіант? — видихнула я.

— Ні, — як відтяв. — Бо у нашому світі такого не знають.

— То ви з вашим світом ще на нижній недорозвиненій стадії?..

— Хто б казав, — пирхнув Даріан. — Це ж у вашому світі тебе б різали й розривали, руками вправляли кістки тобі назад?.. Може, б після вашого «високорозвиненого» зцілення ти б взагалі була неходяча. А після нашого — з тобою все буде гаразд.

— Якщо я доживу до цього, звичайно. А не сконаю від «несприймання».

Даріан різко на мене поглянув. Так наче я вже довела його своїм квилінням, яка я нещасна, як мені важко і як я не хочу, щоб мене всього-на-всього катували магією, яку я нормально не сприймаю. Він враз відійшов від вікна. Рушив до мене, наближався так швидко й нещадно… та стукіт у двері його перервав.

— Так! — гукнув Даріан.

Двері розчахнулись, і слуги вкотили щось у кімнату. Якийсь столик на коліщатках. А на ньому — напої, наїдки, сервірування. Щойно я це побачила, як мені від голоду звело живота. Горло зашкребло від спраги. А Даріан… Даріан заусміхався.

А… Я здогадалась.

Він зараз буде ще інакше мене катувати. Він же обіцяв, що поки я не проведу з ним ніч, нічого мені не даватиме. І зараз він буде об’їдатись, обпиватись — а я буду вмирати. Від голоду, від спраги, від цього нового звірського катування.

Слуги відкланялися та покинули кімнату. Даріан так і всміхався. Він узяв того столика й підкотив його ближче, туди, де я лежала. Щоб я почала відчувати запах… щоб уява, яке воно на смак, вже почала мене убивати…

Щоб він перервав мене словами:

— Зіграємо в ще одну гру, моя прекрасна?

— Яку? — тільки й витисла я.

Бо ж попередня гра була просто надзвичайна. Я від неї просто в захваті.

— О, гра буде дуже проста, — мовив Даріан.

І виклав на столик три високих непрозорих чашки.

— Під одну я покладу шматочок їжі, під другу — чарку води, а під третю… Вгадаєш, що під третю?

— Ні.

— Незрозумілий металічний предмет, — показав мені на руці. — Може, ти хочеш його собі. Хоч я не здогадуюсь, нащо він тобі.

А я здогадувалась. Тому що цей «незрозумілий металічний предмет» важко було не впізнати. Коли він прямо-таки був у формі ключа від кайданок. Моїх кайданок. Тих, що досі були в мене на руках.

— Як я вже й казав, умови гри дуже прості, — продовжив Даріан. — Я складаю все це під чашки, перекручую їх — а ти обираєш, яку тобі дати. І отримуєш те, що там лежало.