Розділ 8. Мої уламки

Удар об землю розбив мене, мов я вся складалась зі скла.

Я зламалась.

Крик болю застряг у горлянці… Сили не стало його закричати. Болю не стало… усвідомити, наскільки це було боляче. Настільки, що я вже перестала відчувати. Був той один удар — і все. І більш нічого. Невідчуття. Нерухомість.

Даріан наді мною.

Він зіскочив так легко, нічого собі не пошкодивши. То він справді проклятий драконячий лорд? То він справді..? Він не жартував?..

— Що ж ти накоїла? — вирвалося з нього.

Так… злякано. Так якось шоковано. Ніби йому справді може бути шкода.

Шкода річ, на яку він витратив свої гроші.

З мене вирвався стогін…

А він нахилився до мене, підхопив — і шарпнув мене вгору. Боже. Що за довбень?! Що за ідіотство, коли невідомо, скільки в мене було переломів?!

«Ноші ж треба, ноші…» — хотіла достукатись до нього, та не здобулася й на слово.

Все перебив мій надірваний крик. Крик… такого великого, страшного болю, ніби на світі не лишилося більше нічого. Тільки біль, тільки я, тільки Даріан біжить зі мною на руках. Несе мене, переламану, не зважає ні на що, не зважає, що він же ламає мене далі! Ламає, ламає, ламає…

Я кричала.

І кричала просто безперестанку. Поки він біг зі мною на руках, поки заносив мене в замок, поки гиркав щось комусь, волав… Ми опинилися в якійсь кімнаті. Він мене поклав. А я не перестала кричати. Боже. Я ж мала перестати. Я мала більше не ламатись. Більше так не страждати… Чому ж я і досі кричала?!

Якийсь спалах. З нами ще хтось є в кімнаті? Чи це все Даріан?..

Хрясь.

Я собі просто горло зірвала…

— Що ви робите?! — гиркнув Даріан. — Та я вам голови повідриваю!..

І йому хтось відповідав. Хтось божився: «Так, звичайно, усе, як ви скажете»… Спалахи знову спалахували. Я знову хряскала. Знову кричала. Легше не ставало. Так ніби вони всі просто зібрались мене катувати — і з цілковитою насолодою цим займались. Користувались катувальною магією. Вишукували особливо катувальні закляття. Старались… щоб я просто не переставала кричати.

Скільки часу це тривало? Годину, дві, три, двадцять?..

Я вже не розрізняла.

Якоїсь миті вони просто перестали. Спалахів не стало. І цього дикого, чужого болю в мені — також. Даріан вигнав всіх з кімнати. Я так і лежала. Спроба поворухнутись показала, що дива не сталось. Я так і була переламана. Я… зостануся такою вже на все життя? Я — каліка, не здатна пройтись по кімнаті?

Даріан стояв і дивився на мене так, що в очах його не залишилось жодного світлого клаптика.

— Про знеболювальне у вашому світі не знають? — витиснула я.

— Знають, — сказав Даріан. — Але ти до нього не сприйнятлива.

— Це ж треба. Як так?..

— Так, що ти іншосвітянка. І до нашої магії тобі треба адаптуватись. А до того всі спроби нею на тебе повпливати… будуть виглядати так.

— А. То ви мене насправді не катували, а зцілювати намагались?.. Я б не здогадалась.

Він тільки фиркнув.

— То може, проблема тільки в тому, що ти така дурна? Ти сама… ти сама винна в тому, що сталось. Ніхто не просив тебе падати з вікна.

— Ага… — криво посміхнулась я. — Краще випасти з вікна… ніж віддатись тобі.

— Ти справді дурна.

— А ти — тварюка бездушна.

— Ти хочеш ще раз випасти з вікна?..

— А ти подаруєш мені це, коли я почну тебе про це благати?..

Він замовчав. І дивитись в його очі ставало ще більш страшно. Як і починати усвідомлювати… що це кінець. Я навіть поворухнутися була не здатна. Не те що тікати. Брикатись. Відбиватись… коли він почне те, про що навіть думати страшно.

І я сама загнала себе в пастку.

Сама вилізла з вікна, сама впала, коли могла просто сховатись.

Темне жариво в його очах все розповзалось. Ніби він подумав про те саме. Так само згадав, усвідомив, у якому я зараз стані. Знерухомлена. Розламана навпіл. Просто не здатна пручатись. Ідеальна для того, чого він бажав.

Якась думка смикнулась в нього на вустах. Холодний піт пішов мені по спині та ногах. Зараз він рушить до мене й зависне наді мною, всміхаючись. Він стане мене роздягати, зірве з мене одяг та придавить. Він… тільки відвернувся до вікна.

І видав раптом:

— Як тебе звати?