Розділ 7. Гра на життя

Він ще не почав, а я вже вибігла з кімнати. Вибігла, не озираючись… І знаючи, що в мене нема ніяких шансів. Жодна дівчина ще від нього не сховалась. Це ж його замок, його територія, його правила. Невже може бути схованка, про яку він не знає? Невже замок настільки великий, що він може просто не встигнути його обшукати?..

Я навіть не сподівалась.

Я ж не комашка, не магиня ілюзій, не майстер з маскування. Я не знаю цього замку. Яка в нього структура, меблі, потаємні кімнати. Я навіть не знала, чи не позамикав він усі двері магічними замками, щоб мені лишались тільки коридори — тільки повністю відкритий простір! І я навіть не планувала ховатись.

Сто секунд — це недостатньо. Сто секунд — це просто жарт.

Двері, через які ми зайшли, охоронялись — і це було ясно. Шукати інші двері? Інші — але такі, що точно так само будуть охоронятись?.. Вибігти з замку — ось, що я намагалась. Він же мав на увазі, що хованки будуть в замку. І шукатиме він саме в замку. Саме в цій будівлі, а не території, що до нього прилягала.

Я сподівалась, що це було неписане, неозвучене правило.

І всі попередні дівчата його дотримувались — намагались сховатися в замку. Так легко, так очікувано, так банально. Саме так, як він і чекав.

Я мала на цьому зіграти.

Я обрала протилежну кімнату — найдальшу від тої, в якій він рахував. Скільки це зайняло секунд? Скільки ще в мене зосталось?.. Я зачинила двері — якось так обережно, благально, щоб вони не видали мене, що я тут побувала. Переді мною — простора, прибрана кімната. Ліжко з балдахіном, килим, шафа… простирадла, якими я могла скористатись! Адже коли я добігла до вікна, вжахнулась, яка тут була висота. Падати звідси — розбиватися на смерть. Чи принаймні ламатись, ламатись, ламатись…

Отже, простирадла, так! Я вже вхопилась за них, хотіла зривати — та останньої миті сахнулась назад. Я ж не мала втекти з замку. Я мала сховатися так, щоб він не здогадався. А зривати простирадла, майструвати з них мотузку, якою я буду спускатись, ще й лишати цю мотузку в вікні?..

О, ні. Ні, ні, ні, ні.

Я мала придумати щось інше! Швидко! Скільки ще… скільки ще часу в мене лишилось?! Я збилася з ліку. Знову вихилилась, подивилася вниз. Як злізти звідси так, щоб не залишити сліду? Ще й вікно за собою зачинити. Ще й не розбитись. Ще й… не обімліти, коли на весь замок роздалось:

— Со-онечко-о! Я йду тебе шукати!

Часу не було. Я мала спускатись! Перехилилась, поглянула: за цеглинки ще можна було якось хапатись. Скованими руками. Чорт, прокляття. Чому він навіть мене не розкував?! Скільки ще можна було в це грати?!

І знову роздалось:

— Де ж ти є, моя прекрасна?..

Я висунулася з вікна. Там недалеко знизу був тоненький виступ. Якби я дотяглася до нього ногами, якби могла спертись… Ні, не так! Спочатку зачинити за собою вікно, залишити все так, як і було. Це було страшно. Це було важко — сидячи на вікні, зачинити його! Я вже зготувалася падати… Посунулась трохи далі. Так, щоб вікну не заважати. Поглянула, куди буду спиратись. Посунулась ще… Одна спроба, одне намагання. І я… Я змогла! Причинила вікно, зіскочила на той виступ, сперлась ногами. Зверху десь також зачепилась руками.

Я стояла. Я мала злізати.

Але ж як? Як саме?! Руки в мене не розмикались, тримались тільки разом. А може… й не треба було злізати. Просто тут стояти, чекати. І так всю ніч. Я тут сховалась. Хах!.. Я справді тут сховалась. Так. Я вже майже передумала злізати. Простояти отут всю ніч — хіба це важко?.. Мені тут дуже зручно, нітрохи не страшно. І я тут в безпеці, він не здогадається.

Я… обімліла.

Якісь звуки з кімнати.

— Со-онечко-о! Мені здається чи я чую тут твій запах?.. Той, що ти не відмила, погано старалась.

Я стояла, вся вклякла. Старалась диханням себе не видавати. Вслухалась… Що він робить просто зараз? Що саме?! Якесь грюкання. Зачиняє дверки шафи? Не знаходить мене? Йде з кімнати?!

Нічого більше не долинало.

Нічого. Жодного звуку, жодного вигуку, жодного грюкання.

Я сподівалась. Я мала шанс. І я… сіпнулась зі страху. Коли нічого вже не мало статись. Коли він мав уже піти з кімнати. Коли він… виглянув з вікна та вигукнув:

— А, ось ти де, моя прекрасна!

І я зірвалась.

Зірвалась з висоти, з якої можна розбитися на смерть. Мої руки зіслизнули з виступу, за який я трималась. Так зрадливо, так неочікувано, так безпідставно! Вікно почало віддалятись. Його обличчя також. Його очі… сповнені жаху? Що, справді? Примарилось?..

Я звискнула, падаючи. Відчула, як повітря б’є мене струменями, опирається, а я його розрізаю. Я падаю, падаю, падаю… А він, що він? Він раптом також вистрибнув з вікна. Та як це? Нащо? Хотів розбитись також?!

Марно…

Я летіла — він мене наздоганяв. Його огортало якесь дивне вогненне марево. Воно його захищало? Воно б не дало йому впасти?.. Він тягся до мене руками. Так шалено й розпачливо. Так близько. Так… так… марно.

Він мене не наздогнав.

Я впала.