Розділ 5. Його вогненне лігво

Ну, проводити з ним ніч можна по-різному. Наприклад, закутатись, запалити камін і так всю ніч вислуховувати сльозливі історії його дитинства. Або ж читати одне одному казочки. Ну, або на крайній випадок — різати його всю ніч і кричати: «Я не рабиня! Я не рабиня, ти мене зрозумів?!»

Я лишень зіщулилася у сідлі.

Значно реалістичнішим був варіант, що я буду ридати й корчитись всю ніч, поки він…

— Як тобі сидиться? — раптом лоскотнув мене по шиї.

Я сіпнулась і вдарилася в нього спиною. Це пробило його на короткий сміх.

— Не відбила ще собі… ніяке місце? Бо ж я не знаю. Чи знайомі у вашому світі з цими диво-тваринами, на якій ми зараз їдемо?

— Ні, не знайомі, — відрізала. — У нас літають на драконах.

— Аж так! — він ахнув. — І ти літала, так?..

— Я разом з ними вилупилася з яйця.

Він засміявся. Хрипко, голосно, страшно. Так що в мене не виходило передбачити, як насправді він до цього ставиться — і кожен мій черговий жарт відчувався, як останній. Такий, після якого мене вже не стане.

А я досі не прикусила собі язика.

— Моє сонечко, вилуплене із яйця! — прицмокнув лорд Даріан. — То ми ж, виходить… створені одне для одного. Ти — з драконячої оболонки. А я ж — майже драконячий лорд! Я ж так само вмію вивергати з пащеки вогонь. Та ще досі не вилуплював таких сонечок. Таких прекрасних — і з такою вродою.

— О! Тоді це значить, що у вас ще все попереду, мій лорде, — мовила з готовністю. — Я можу розказати, як це робиться. Зачиняєтеся десь в підземеллі, сидите там тисячу років — і у вас гарантовано вилупиться таке сонечко. Таке ж прекрасне і з такою вродою!

— А чи не потрібен мені… компаньйон для цієї чудової тисячолітньої пригоди? Компаньйонка?

— Ні, бо тоді у вас вийде не сонечко, а такий самий недолюдок!

— А я, знаєш, не проти, — схилився і торкнув мене подихом. — То як, ти за підземелля, а не покої? Де ти хочеш проводити ніч зі мною?..

— Я не…

І просто замовкла. Далі трусилась в сідлі мовчки. І так, я не звикла їздити на конях. І відбила собі все, що можна. Обпалила шию його подихом. Обпалила нутро — всіма можливими прогнозами, кошмарними й моторошними, усвідомленням, що буде потім.

Він віз мене в своє лігво — і це буде цілком спрогнозовано, якщо я вже не виберуся з нього. Дорога, якою зараз стукали підкови, тягнулася місцевістю не дуже дружньою до того, щоб у разі неймовірної, нереальної втечі я проводила в ній ночі. Ми проїжджали повз ліс та невеличкі гори, лиш де-не-де траплялися хатки, зате значно частіше долинали шурхоти й завивання з-під темно-зеленого покрову. Місто залишилося десь далеко за спиною — якесь таке точкове, що поза ним немає нікого й нічого. Лише іноді повз нас проїжджали такі ж верхівці на конях. Вони всміхались та кивали. Мовляв, он, яка краля у нього! Це ж пощастило йому запопасти її на аукціоні!

Пощастило. Але ж чи на довго? Поки що… ніякі інші лорди не поспішали відбивати мене в нього. Ніякі Айрони не мчались на швидкісному драконі. Чи на коні. Чи хоч на чомусь.

Замок показався за горою. Я втиснулась в сідло.

— Ще трошки — і ми вдома, — Даріан мовив.

«Ще трошки — і ми в моїх покоях. Підземеллях. Де завгодно. Де тобі зручніше, моє сонечко», — уявляла я продовження.

До нього ж лишалось недовго. Зовсім.

Дорога перекидалася мостом та проходила понад ровом крізь важкі та масивні ворота. Мури були настільки високі, що лишалося абсолютною загадкою, як вони будувались і скільки рабів померло при цьому. А шансів через них перебратись, тікаючи, не лишалося жодних. Лише міст, лише ворота.

Ми заїхали до двору.

З нього вмить долину вітання своєму великому й чудовому лорду. Люди схилялись. Хто залишався в цьому положенні покори, а хто, з виглядом більш гордим, заможним, випростувався та підносив руки вгору. Але не на цих гордих та заможних я спрямовувала погляд. Ні… Люди не просто вітались та схилялись. Люди боялись. Особливо, раби. Відрізнити їх було просто — зіщулених, облізлих, зацькованих. І жінки, і чоловіки — їх тут було вдосталь.

Лорд Даріан зіскочив і стягнув мене за собою.

— Ось ми й вдома. Подобається тобі тут, сонце?

«Я хочу додому. Додому, додому, додому».

— А мені починати вдавати абсолютну покору? Чи відповідати так, як хочеться?

— Звісно ж, так, як хочеться. Хіба я обмежую тебе в чомусь?..

О, зовсім ні в чому. Хіба в тому, що руки в мене досі були заковані. Воля мала стати забутим, загубленим словом. А попереду — ніч страждання, жаху й болю.

— Знайомтесь! — вигукнув лорд всьому двору. — Це моє нове сонечко!

«Нове».

Я схитнулась і стиснула руки в оковах. Ніхто не врятує мене від нього. Ніхто не примчить на коні чи драконі. А сонце вже заходило… Ніч мала бути скоро.

Він обійняв мене однією рукою — і повів до замку сходами. Ми пройшли довгими високими коридорами, де по стінах миготіли вогники, а я вже не бачила нічого. Всі барви зливались в один колір. Чорний? Сірий? Жовтий?.. Червоний. Колір крові. Якою я стікатиму вже зовсім скоро.