Розділ 4. Бездушниця

Очевидно, мій голос був надто хрипким і надто болісним. Очевидно, він давно уже бачив, як спрага роздирає моє горло. Очевидно, він міг знати це ще до того, як почув мій голос, бо вони поводяться так з рабами завжди та обов’язково.

Ця фляга була сповнена водою.

І я прагнула спорожнити її повністю — одним ковтком, одним шаленим, розпачливо довгим. І цей скарб, це бажання, ця фляга — знаходилась просто біля мого рота.

— Але отримаєш ти її тільки після того, як виявиш абсолютну покору, визнаєш себе моєю рабинею, а мене — своїм лордом, і поклянешся завжди й у всьому коритися моєму слову.

Ах, так, значить.

Я плюнула просто йому в лоба. Тобто, я зробила спробу, але спрага висушила мене повністю, і слини в мене не було — і з запланованого в нього полетіло рівно нічого. Зате була спроба. І відповідь, сповнена абсолютної покори:

— Та запхай її собі між ноги! О, мій лорде!..

Він схопив мене за горло. І загарчав — так убивче близько й убивче загрозливо:

— Ще раз собі таке дозволиш — і, чесне слово, я зірву з тебе одяг просто тут, посеред дороги. Ти почула мене, сонце?.. — всміхнувся так мило, по-вовчи. — То як щодо клятви вічної покори?

— Звичайно, мій лорде, — відлунила мертвотним голосом.

— О! Так вже краще, сонце.

— Вибачте, мій лорде.

— Це ж треба, як ти можеш. Можеш, якщо захочеш, — прибрав руку з мого горла. — Тепер прошу, я готовий. Починай свою клятву покори.

Я ще раз подивилась на флягу з водою. Подивилась йому в очі — то все вогонь, розпечене золото, то все темінь, з тим самим вогнем, але моторошним, моторошним, моторошним. І я ще раз відчула, яке засохле в мене горло, як важко дається мені кожне слово, як мені треба та фляга з водою.

І присилувала себе промовити:

— Я клянусь віднині й надалі проявляти абсолютну покору… я — ваша рабиня, а ви — навіки мій лорд. І я клянусь… завжди й у всьому коритися вашому слову… і всадити в вас ножа за першої ж нагоди!

Він наче вибухнув від злості. Знов схопив мене за горло, знов здушив мене рукою… і втиснув мені в зуби флягу з водою. Щось живильне й холодне облило мені горло. Це було таке блаженство! Така насолода! Але недовга. Він забрав ту флягу зовсім скоро. І мовив:

— Можеш, хоч подякуєш трохи?

— Відведи мене до лорда Тіньового! — видихнула натомість.

— Ой, та скільки можна! До лорда Тіньового, лорда Тіньового… Я ж врятував тебе від нього! Він холодний та жорстокий, а я — милий та хороший.

— І погрожуєш зірвати з мене одяг просто посеред дороги.

— Ну, ти при своєму розумі? Хіба я здатен на таку жорстокість?..

— Ти — і кожен з цього світу, хто перестріне мене на дорозі. Ви всі — кати і недолюдки.

Він посміхнувся якось косо.

— А як же жінки з нашого чудового світу? Вони також?..

— О… Не знаю. Не знайома поки з жодною.

— То що, познайомити? Поїдемо в мій замок, де ти познайомишся з купою чудових, прекрасних жінок?

— Твоїх жінок?.. У тебе гарем там, не дай Боже?

З нього вилетів смішок — непроникний такий і короткий.

— Ну, звісно ж, сонце. І ти — найчудовіше доповнення до нього.

— Але я… — затнулася на слові.

Така раптово безсила, раптово зболена.

— Я хочу додому, — шепнула, тамуючи сльози. — Я не з цього світу, я опинилася тут випадково. Я вільна людина, я не рабиня, я не знаю рабства — і не хочу, не буду, не можу. Відпусти мене додому. Поверни мене додому. Будь ласка… я прошу.

— Сонце моє, — він нахилився наді мною. — Я купив тебе на аукціоні. Я заплатив за тебе гроші. І ти відпрацюєш кожну копійчину, яку ти мені коштувала.

— І ти… відпустиш мене після цього? Відпустиш на волю?

Він не казав нічого досить довго. Достатньо, щоб у мене в горлі знову пересохло. Він так і схилявся наді мною. І він мовив:

— Волю?.. Бездушнице, забудь це слово. Хай ти потрапила в наш світ випадково, це не цікавить нікого. Ні-ко-го. Таке трапляється постійно, це не щось нове. Розриви між світами виникають випадково, ніхто не контролює цього. І ніхто не буде тужитись, розривати світи наново, щоб повернути тебе додому, — казав так холодно, жорстоко. — І хай у своєму світі ти була кимось, ти була якоюсь незалежною вільною істотою… Тут ти — бездушниця. Не варта нічого. Без права на волю. І хочеш ти чи не хочеш, ти не повернеш собі її ніколи.

Я так і не випустила з себе сльози. Лишень мовила:

— Я… я навіть не знаю, хто такі бездушники, до чого я тут.

— До того, — він мовив, — що ти ж бездушна. Ось до чого.

— Чому я бездушна?..

— Тому, що всі істинні цього світу мають магічну душу, мають магію в собі. А ти — ні.

— То я, виходить, безмагічна. Я без магії, але ж душу я маю.