Розділ 3. Моє ж ти сонечко

Жах, який відбився в мене на обличчі, не можна описати жодним словом. Я вже врятувалась, мене викупив той лорд, що я й розраховувала — і ось якийсь придурок робить таку помилку?! Продає мене ще раз — і кому?.. Тому самому, іншому лорду, чий погляд обіцяв мені найстрашніше, що тільки можна?!

І тому самому, який шарпнув мене до себе рукою, поволік за собою.

Зволікати означало незворотне. Означало загибель, сповнену страждання й болю. І я закричала — так розпачливо й голосно, вириваючись, як тільки можна:

— Лорде Айроне! Лорде Айроне! Лор…

Лорд Даріан затулив мені рота рукою. Він волік мене за собою проходом, і прохід цей утворювався, бо люди сахалися в сторони. Я впиралась, намагалась вдарити його ногою — це не давало нічого. Я навіть підскочила, зависла в просторі, сподіваючись, що він не зможе йти з моєю вагою — але він зміг, продовжив! Він запросто ніс мене одною рукою, а іншою так і затуляв мені рота. І він ніс мене до виходу з аукціону — туди, де вже не буде тої єдиної істоти, яка могла мене врятувати від нього, не буде лорда Айрона Тіньового.

А ось… ось він був зовсім поруч!

Звиваючись і вивертаючись, я побачила його. Він стояв до нас спиною. Говорив із кимось, так безбарвно й холодно… Так зовсім поруч — і так далеко, щоб помітити переполох, який нас супроводжував! Мені треба було тільки збільшити цей переполох, тільки привернути увагу всіх навколо. Та хоч вкусити того клятого лорда, звільнити собі рот! І я натужилась, зібралась… І я…

… не змогла нічого.

Лорд Даріан виволік мене з аукціону. Лорд Айрон ще навіть не взнав, що мене поцупили просто в нього з під носа. Дві тисячі п’ятсот! Ну, мав же він одразу, як взнає, побігти за мною?! Відбити мене в цього… цього…

— Як ти там, сонечко? Сподіваюся, тобі не боляче і я не надто грубий з тобою.

Я тільки ще раз вдарила його ногою. А він тільки ще раз випустив смішок. Не боляче мені, не грубий він зі мною! Не обіцяв він мені конання в муках одним своїм поглядом! Руки в мене були сковані, і це заважало мені дотягнутись йому до лиця і видерти йому очі. І руки його заважали також. І його масивність, ріст, недосяжність, на якій знаходились ті кляті очі!

Я ладна була завити від розпачу. Але ж ні, він досі затуляв мені рот.

І мене так запросто продали цьому недолюдку! Всі бачили, до чого все котиться — і так просто проходили повз. О, Боже. Що за клятий світ?! Що за пародія на нього?! Невже в ньому немає жодної людини… яка просто добра? Яка може пройнятись чужим горем?!

«Немає», — відповіла собі подумки.

І лорд Даріан нарешті звільнив мені рота. Ми були вже далеко від аукціону, були надворі, посеред дороги — ні тобі жодного лорда Айрона Тіньового, ні жодної іншої істоти, на яку я могла розраховувати.

Я тільки видала:

— Відпусти мене, сволото.

Кожне слово — зусилля роздертого горла.

Кожне слово — це боляче, боляче, боляче.

— Отакої, — ще один його смішок. — Це може так рабиня говорити до свого лорда?

— Я не твоя! Мене продали лорду Айрону Тіньовому, відведи мене до нього!

— Ну-ну, — тільки й мовив. — Нам продали тебе порівну, все законно.

— Він заплатив більше! — скрикнула я з розпачем.

— І що? Це ти так хвилюєшся за нього?..

— Відпусти, відпусти мене, сволото!.. — знову спробувала вирватись від нього.

А він знову потягнув мене дорогою. Добре хоч мене не залишили босою, бо я б порізала собі всі ноги. Ясно, що дорога була кам’яниста, гостра, а не асфальтована. У цьому їхньому проклятому середньовіччі не знають таких технологій. А це їхнє дивне, незвичне мені сонце дратувало мені очі. Все було надто яскраве, надто жовте. А люди — надто нелюди, варвари, сволоти.

Я вже й не намагалась вирватись від нього. Просто йшла та вдивлялась навколо. Тобто, вдивлялась, чи не покинув хтось випадково на дорозі ножика — щоб я вдарила в нього.

Та скільки не вдивлялась — не бачила нічого.

Тільки цю кляту кам’янисту дорогу, кам’янисті будівлі, кам’янисті обличчя без бодай натяку на щось хороше. Хоч вдягнені вони були не в чомусь кам’яному: хто в обладунках, хто більш просто, по-робочому, а хто — просто-таки в знатному, вигадливому одязі, в мантіях, гаптованих золотом. По дорозі перебігали дітлахи, сміючись і ганяючись одне за одним. На кутках стояли фокусники, показуючи фокуси — магічні, а не просто собі. Люди за прилавками тримали торг — і торг звичайний, а не рабами з аукціону.

Цей світ викликав у мене ненависть з одного тільки погляду на нього.

— Як ти там, ще не стомилась?.. — цей клятий пожадливий голос. — Нам іще трошки.

— Сволота.

— Моє ж ти сонечко! Як добре, що я взяв тебе так недорого, бо просто зараз би пішов вертати кошти.

— То вертай, поки я не обійшлась тобі ще більш дорого.

— Ого, — він видихнув, — як погрозливо. Це, знаєш… заводить.

О, Боже. Боже. Боже.

Я вже жалкувала, що взялася йому погрожувати. Коли це його тільки заводить!