Розділ 2. Подвійна угода

Я просто впала. Так голосно й так боляче, що мені навіть здалось, що луна роздалась на всю залу. Мене тут же й підняли. Шарпнули за руку так, що мало не відірвали — і я знову стояла. І знову дивилася в залу, де мене чекав мій фатум. Смерть. І дещо… навіть гірше за смерть.

Все було марно.

Всі мої розрахунки, аналізи, старання…

Розпорядник всміхався.

— Двісті п’ятдесят — раз. Двісті п’ятдесят — два…

— Двісті шістдесят, — роздалось із зали.

Я тільки по голосу розпізнала, що цей був такий самий. Чоловік-недолюдок — нічим не кращий за того, що перший лизав мене поглядом, убивав мене, ще навіть не торкаючись. Але обіцяючи, обіцяючи, обіцяючи…

— Двісті сімдесят, — нова ставка.

— Двісті сімдесят п’ять!

Я знову хотіла впасти. На мене крикнули, пригрозили. І я стояла… Я потрапила в саме ядро зацікавленості найгірших, найстрашніших, найжахливіших чоловіків у цій залі. Тих, що точно не доручать мені хатні справи. Тих, яких моє «ні» не цікавить. Я ж усе робила, щоб до них не потрапити!

І я… почула нову страшну ставку.

— П’ятсот.

Це, певно, була крапка. Той Вартовий сказав це на всю залу — так якось весело, насмішкувато. Він дивився на мене та всміхався. Так моторошно і так страшно. Так… багатообіцяльно.

І зала мовчала.

Ставка була настільки страшна, що ніхто вже з ним не змагався. А чи варто було мені сподіватись?.. Хто б не змагався — мене брали б для того самого. На служниць такі гроші не викидають. Але може… може, інші все одно були кращі.

Розпорядник же просто підстрибував від щастя.

— П’ятсот — раз. П’ятсот — два…

Моє горло палало. Воно не здатне було витиснути слово чи два — не те що закричати. Але просто стояти й чекати? Не зробити навіть спроби? Навіть не намагатись?..

Моє горло не здатне було закричати. Але я закричала:

— Я хвора на сифіліс! Я заразна!..

Ляпас уперіщив мене одразу ж.

А зала засміялась. Мовляв, хороша спроба, бреши далі.

— П’ятсот, — повторив мій майбутній кат, так само посміхаючись.

Мене взялись підіймати… Але я закричала ще раз:

— Я з іншого світу! Я не знаю, як сюди потрапила! Я не знаю, хто такі бездушники і до чого тут я!.. Я не…

… не змогла доказати. Тільки побачила, як той перший Вартовий на мене поглянув. І мені вже затулили рота руками. Розпорядник сказав:

— Як бачите, неймовірний екземпляр! Оце вам привалило щастя, лорде…

— Шістсот, — роздалось із зали.

І та тиша, що впала ні з чим не рівнялась. Він же завжди говорив через підрядника. Він ні разу не брався говорити сам. І ось — взявся.

Ставку озвучив саме він, той перший Вартовий. На якого я так сподівалась і який так одразу розбив мої сподівання. Якому було байдуже, нецікаво. Рабинь він набрав уже достатньо. За двадцять, тридцять — як там їхня валюта називалась… Але шістсот? Шістсот? Справді?!

Навіщо… йому платити за мене так багато?

— Шістсот п’ятдесят.

Той інший Вартовий уже не всміхався. Його голос став важчим, він дратувався.

І він був першим, хто насмілився перебивати його ставку — того, кого всі чомусь так боялись.

— Сімсот, — сказав і пронизував мене поглядом.

— Вісімсот!

— Дев’ятсот.

— Тисяча сто!

— Дві тисячі п’ятсот.

І той другий Вартовий замовк. Яким би поважним він не був лордом, яким би заможним — у нього не було таких грошей. У нього — і в будь-кого, хто тут знаходився. Крім того одного, який зараз пронизував мене поглядом. Не масним, не пожадливим. Ніяким з тих, які на мене вже кидали… Але страшним.

Навіщо… я хотіла потрапити до нього?

Розпорядник, видно, хвилювався.

— Дві тисячі п’ятсот — раз. Дві тисячі п’ятсот — два… Дві тисячі п’ятсот — три. Продано! Рабиню продано лорду Айрону Тіньовому!

І мене потягнули зі сцени аукціону. Туди кудись сходами, де трусились рабині, які вже були продані. Чи варто мені було труситись з ними заодно?.. Обличчя, вдарене ляпасом, досі пекло. Горло, роздерте й пересохле — також. О, Боже… Води. Води. Хоч крапелиночку… можна?

— Вискочка, — плюнули мені під ноги. — Дві тисячі п’ятсот! Подумати можна…

Я підтягнула під себе ті ноги, які тільки дивом не потрапили під плювок. Важко було осягнути це мозком. Усе скінчилось. Скінчилось… Усе вже вирішено — намертво й остаточно. Залишилося тільки дочекатись кінця аукціону. Вислухати, як довкола тихо скрапують сльози, бо ж голосно не можна.

І щоб не збожеволіти, я намагалась відключити мозок. Все вже мало бути добре. Я потрапила до того, до кого й розраховувала. За дві тисячі п’ятсот. За суму, цілком відповідну до того, щоб повісити на мене якусь хатню роботу. Ніщо інше. Нічого…