Розділ 1. Скільки коштує моє життя

Я стояла на сцені зі скутими руками — безсила, безправна — і просто слухала, як називають ставки. Ставки… скільки коштує моє життя.

— Двадцять!

— Тридцять!

— Сорок п’ять!

— П’ятдесят!..

Я просто стояла — і не могла навіть закричати. Мене навмисне не годували, навіть води не давали. Щоб якби я пробувала щось сказати, моя пересохла горлянка видала щось настільки незв’язне, що ніхто б не розібрав. А ніхто… ніхто б, мабуть, і не намагався. Їм всім було байдуже.

Я дивилась на залу, сповнену пишними вбраннями, обладунками, масками. Магією. Людей я тут не бачила. Звичайно ж, вони говорили людськими голосами. Вони всі виглядали так звичайно, так по-людськи. Їхні обличчя, очі, рухи… Але людьми вони не мали права називатись.

Ті, що продавали мене, як тварину — і ті, що намагалися мене придбати.

Я мусила триматись…

Я пам’ятала, як продали попередніх дівчат. Я вже завчила, як все відбувалось — покроково, в деталях. Я вже знала кожного чоловіка в цій залі: який в нього смак, яка звичка називати ставки, стратегія, за якою він грав. Хтось навіть не збирався купляти. Просто навмання вигадував ставки, щоб когось понервувати. Щоб цей хтось вивалив більшу суму зі свого гаманця.

Правда, кілька разів такі жарти обривались. Той інший раптом переставав відповідати, і розпорядник врочисто казав:

— Продано! Рабиня ваша.

Тоді жартівник трохи падав з лиця. І змахував руками:

— Відмовляюсь.

Торг починався заново. Дівчина заново тремтіла, вислуховувала ставки. А їм всім було байдуже. Для них це була просто гра. Або ж просто буденне заняття — таке, як придбати собі одяг чи собачку. Коли в дівчини вирішувалось життя. Ламалось раз — чи два рази. Десять. Двадцять. Залежно від того, до кого вона потрапляла.

Я добре знала, що вийду звідси тільки чиєюсь власністю. Ні крики, ні благання не допомагали. Ні навіть ридання, що це все якась помилка, я марю, я не знаю, як це сталось, як я сюди потрапила.

— Бездушниця! Хапайте її, хлопці — матимемо новий товар!

І що мені залишалось?.. Хіба намагатися прорахувати, до кого мені краще потрапити. І якось намагатись до нього потрапити. Кліпати та всміхатись? Падати на коліна? Благати?..

Я стиснула руки в кайданках. Чи є якась межа приниження, на яку я здатна, коли йдеться про виживання? Що ж, просто зараз я могла це дізнатись.

Більшість чоловіків виглядали страшно. Так ніби вони купляють рабиню, щоб раз нею скористатись — і потім викинути, як сміття. Тобто, комусь перепродати, пустити по руках. Або навіть не так. Вони не будуть її продавати. Вони будуть нею користуватись, поки ще буде до цього придатна, поки вона ще буде жити це життя — і вона помре, не витримавши цих знущань.

І більшість… більшість чоловіків так виглядали.

Вони купували один раз — і завжди брали собі привабливу, таку, якою хотілось милуватись. Таку, яку можна було поглядом поїдати. Таку… таку, як я. І я зараз не вихвалялась, яка я прекрасна. Я намагалася прорахувати, чи цього достатньо, щоб перекреслити моє життя. Я навіть думала, чи варто скорчити якусь гримасу, вдати недоумкувату, збити тої краси із лиця.

Це вирок для рабині — бути прекрасною.

Потрапити до чоловіка, який масно облизується, купує один раз. Я вдивлялася в тих, які купували одразу декілька дівчат. Вони не з’їдали їх поглядами, а записували щось в записника. Дівчат брали всяких, тих, за яких мало хто брався, а ціни не скакали. Вони їм були потрібні для хатніх справ — як служниці, а не затратний матеріал. У таких дівчат ще був шанс на життя. На якусь його подобу… Просто подобу, так.

Я вдивлялася в одного, який взяв найбільше дівчат. Чотири чи п’ять, я не з самого початку стала рахувати. Він навіть не сам давав ставки — у нього для цього був підручний, він всім займався, а той тільки вказував, кого хоче взяти. Я бачила, що в нього всі вдивлялись. З повагою? Чи страхом?.. Ніхто не перебивав його ставки. Всі замовкали, коли його підручний щось казав.

Його вигляд… був непроникний. Його обладунки були начищені до блиску — такі масивні та міцні на вигляд, наче жодна зброя чи магія на світі не здатна їх пробити. Тож чому всі замовкали, коли він говорив? Він був настільки страшний? Що він… що він робив зі своїми рабинями?

Я сподівалась, що він брав їх за служниць. Всі мої розрахунки на це вказували. Всі мої спостереження та аналіз були спрямовані на те, щоб імітувати тих дівчат, яких він собі брав. Звичайних, посередніх, що навіть голови не піднімали. Такі будуть слухняні. А ті, що впирались, брикались — тих буде зручно брати. «Брати» інакше.

Тож я була слухняна. Дивилась під ноги, нічого не казала. А ще свою прекрасність ховала, звичайно ж. Те, що його боялись — не означало, що він вбивця і кат, правда ж? Він просто дуже поважний. Вартовий, чи як його там. Так… Розпорядник щось таке казав, мало зі штанів не вискакував, яка публіка сьогодні зібралась. Цілих два Вартових в одній залі, такого ще не бувало!

Очевидно, він і був одним з цих Вартових. А другий… лизнув мене поглядом. Нащо? Не треба, не варто. Я схилилась нижче, вся зім’ялась. Почалися ставки. Ставки — мов удари. Кожен під дих, кожен мене убиває.