40

Мене ведуть довгими коридорами, і кожен крок лунає, як удар у серце. На мені важка весільна сукня — біла, але така чужа, що здається, ніби я вдягнула полотно для похорону. Руки злегка тремтять, пальці холонуть, хоча в залі тепло. Вартові крокують позаду й попереду, не даючи ані кроку вбік. Коли ми минаємо галерею зі статуями, я не витримую й ковзаю поглядом уздовж ряду застиглих постатей. І от — серед них обличчя, знайоме до болю. Сестра. Ліара. Тільки тепер я бачу, що її руки тягнуться вперед, наче вона хоче мене зупинити. Я хитаю головою, мовчки прошу пробачення і відводжу погляд. Якщо зупинюся — зраджу себе. Якщо покажу емоцію — вони зрозуміють, що я пам’ятаю.

Біля входу до церемоніальної зали стоять двоє охоронців у золотистих плащах Селіанни. Один з них киває мені, двері відчиняються. Усередині пахне ладаном і трояндами. Сотні свічок горять у високих канделябрах, під стелею тремтять від диму легкі фіранки. У центрі — вівтар, застелений червоним шовком, а поруч — кілька жерців. Мене має зустріти хтось із наближених Селіанни, але поки що нікого немає. Я роблю кілька кроків, і відчуваю, як сукня чіпляється за мармурову підлогу, шурхотить, немов шепоче: “Тіка-а-ай”.

І раптом чиясь рука хапає мене за лікоть. Я ледь не скрикнула, але пальці стискають так міцно, що звук застряє в горлі. Мене різко стягують убік, за колону. Переді мною постає Арден.

Він усміхається, але в очах — ні тіні усмішки.
— Як же ти мене розчарувала, Патрісіє, — його голос тихий, але кожне слово ріже, як лезо. — Я попереджав, щоб ти не намагалася зв’язатися з Райсвеном. І що ти робиш? Бігаєш уночі по замку, як злодійка, шукаєш його через прокляті вузли.

Я відступаю, та він не дає — тягне ближче, аж поки між нами не лишається кілька дюймів.
— Відпусти… — шепочу, майже не дихаючи.
— Що, не можеш голосно? — глузує. — Так, я чув про твоє нове чарівне мовчання. Дуже вдале закляття, до речі. Зробило тебе ще покірнішою.

Його рука торкається мого підборіддя, змушує підняти голову. У нього на пальці — той самий перстень з темним каменем, який він ніколи не знімає.
— Знаєш, що сталося б, якби я не встиг? — він нахиляється ближче, дихає мені в обличчя. — Мої люди бачили, як ти торкнулася каменю зв’язку. Якби Райсвен почув, якби він запідозрив щось — твої батьки вже сьогодні були б мертві.

Мені стає холодно, аж ніби лід пробігає по венах. Я хочу відповісти, крикнути, що він бреше, що не має на них влади, але не можу — прокляття стискає горло, тільки біль і тиша.

— О, бачу, ти все ще не віриш, — шепоче він, і дістає з-за пояса маленьке дзеркальце, обрамлене сріблом. — Подивися.

Я не хочу, але він змушує. У дзеркалі миготить образ — батьківський маєток. Двоє чоловіків у чорному стоять біля воріт. Один тримає смолоскип.
— Лише один наказ — і цей вогонь знищить усе, що тобі дороге, — каже Арден спокійно, прибираючи дзеркало. — Тож будь розумницею. Посміхнись. Від сьогодні ти — наречена, яку обрав я.

Він нахиляється ближче, і я відчуваю, як його голос майже зливається з моїм диханням.
— Райсвен може бути героєм на рубежах, але тут, у замку, влада — моя. Селіанна підтримує мене. Вона вважає тебе перешкодою, і якщо ти не виконаєш свою роль — я дам їй те, чого вона хоче.

Я намагаюся вирватися. Його пальці залишають на шкірі сліди. В голові гуде, як після удару. Він шепоче:
— Пам’ятай, Патрісіє: одна твоя спроба втекти, і їх не стане.

Він відступає, знову натягує маску ввічливості. Кількома жестами приводить у рух охоронців, які стояли біля дверей.
— Проведіть пані до вівтаря, — каже він спокійно. — І нехай ніхто не сміє торкатися її без дозволу.

Я стою, ніби закам’яніла, а всередині вирує страх і безсила лють. Коли він повертається спиною, я роблю єдине, що можу: торкаюся мітки під рукавом. Вона спалахує ледь помітним жаром. Може, Райсвен десь далеко, але якщо хоч на мить він відчує цей спалах — він прийде. Він мусить прийти.

Охоронці підштовхують мене вперед, і я ступаю у сяйво свічок, у холод червоного шовку на вівтарі. За спиною чується крок Ардена, запах його парфуму й отрути слів. Серце б’ється так гучно, що здається — весь зал його чує. І все, чого я зараз хочу, — це щоб хоч одна іскра з цієї мітки долетіла до того, хто ще здатен мене врятувати.