36

У замку гамірно. Кроки, голоси, дзвін металу, шелест тканин — усе зливається в дивну метушню, якої тут не було з моменту, як Райсвен вирушив на рубежі. Я визираю у вікно — у внутрішньому дворі стоїть розкішна чорна карета з гербом у формі двох зміїних крил. Вона виглядає так, ніби прибула не просто гість, а господиня. Слуги, один поперед одного, кидаються виконувати накази. Ніхто нічого не пояснює, але напруга — відчутна, мов запах озону перед бурею.

За кілька хвилин у двері стукають. Сивий управитель схиляє голову.
— Леді Селіанна прибуває. Наказано, щоб ви зустріли її в головній залі.

Серце стискається. Я не знаю цього імені. Але судячи з тону, я маю знати. У голові спалахують десятки думок — можливо, союзниця Райсвена, можливо, просто знатна гостя. Проте щось у тому, як слуги дивляться на мене — змішане здивування й співчуття — змушує нервово вдихнути.

У залі пахне ладаном і пилом. Сонячні промені пробиваються крізь кольорові вітражі, розливаючи по мармуровій підлозі плями світла. Я чую, як за дверима клацають підбори — мірно, упевнено, як удари годинника. І коли двері відчиняються, я мимоволі роблю крок назад.

Вона входить — висока, струнка, в темно-червоній сукні, що нагадує полум’я, застигле у русі. Волосся — сріблясте, заплетене в ідеальну косу. На шиї — камінь, який майже світиться від сили. Її погляд ковзає по мені — спокійно, холодно, але я відчуваю, як цей погляд оцінює кожен шов на моїй сукні, кожен подих.

— О, отже це ти, — голос у неї теплий, але в ньому чується глузування. — Та, про яку зараз гуде половина двору. Наречена Ардена… у домі Райсвена. Я навіть не знаю, чи то безстрашність, чи дурість.

Я мимоволі випрямляю спину. — Я лише гість.

Вона усміхається, і ця усмішка — як лезо.
— Авжеж. Гості, бачиш, не повинні забувати, що тимчасові.

Слуги схиляють голови, не сміючи дивитися на мене. Вона йде повз, повільно, обережно торкаючись меблів, ніби перевіряє, чи все ще пам’ятають її дотик. Вона господиня — я бачу це з кожного її руху.

— Райсвен не любить, коли тут безлад. А я не люблю, коли його улюбленці лишають тінь, — каже вона і повертається до мене. — Може, підкажеш, де мій кабінет? Чи він уже комусь іншому відданий?

Я стискаю пальці, щоб не відповісти різко. — Я не знаю, леді.

— Звісно, не знаєш, — її посмішка на мить зникає. — Бо ти не з тих, хто щось справді знає про нього.

Її слова боляче ріжуть. Вона повертається до управителя:
— Готуй мої покої біля північного крила. І знайди когось, хто мені розповість, що відбувається на рубежах. Якщо мій Райсвен знову ризикує життям, я маю право знати.

Мій Райсвен.
Ці два слова — мов ніж під ребра. Я відчуваю, як мітка на зап’ясті спалахує теплом — коротко, болісно. Вона теж реагує. Відчуває, що в мене всередині все змішується: злість, ревнощі, сором і страх.

Коли леді Селіанна відходить до сходів, я ловлю погляд одного зі слуг. У ньому — німа пересторога.
— Вона часто тут буває? — шепочу.
Він знизує плечима. — Востаннє — рік тому. Але… тоді вона поїхала в гніві. Казали, через іншу жінку.

І я раптом розумію: можливо, вона прибула не сама. Можливо, Арден — знову грає свої карти.

Я стою в центрі порожньої зали, поки важкі двері за нею не зачиняються. Сонячна пляма на підлозі вже змістилася, і здається, що в повітрі лишився лише запах її парфумів — густий, задушливий, як дим.

І мені хочеться вийти надвір, дихати холодним повітрям, але кроки охоронця позаду нагадують: я під наглядом. І тепер не лише Райсвена.