14

Ерік

Полум’я не гасне навіть під дощем.
Я стою на кам’яній вежі, над самим краєм Рубежів, і спостерігаю, як тріщини в небі розгораються темно-червоним сяйвом. Пульс магії — злий, живий — б’ється крізь землю, і кожен удар віддається болем у грудях. Світла брама тремтить, мов тонка крига над безоднею, — ось-ось трісне. І я — єдиний, хто її ще тримає.

Вогонь у мені піднімається, змішуючись із повітрям. Після кожного спалаху я відчуваю, як частина сили вислизає — як кров, що просочується крізь рану. Але відступати не можна. Там, за межею, чекають. І якщо я дам слабину — демони пройдуть крізь світло, як крізь тінь.

— Мій лорде! — голос командира ледь пробивається крізь рев бурі. — Їх стало більше!

Я киваю. Вогонь зривається з долонь, вдаряє в небо. Полум’я змикається в стіну, але чорні постаті вже рвуться крізь неї. Я відчуваю кожен удар — магія, що шліфується проти магії, моя сила проти їхньої ненаситності.

І водночас — у голові інший звук. Не буря, не рев. Серцебиття.
Її серцебиття.

Серце болісно, реагує на щось далеко-далеко, в замку.
Я намагаюся відсунути це відчуття, але воно повертається знову — тепліше, людяніше за все, що мене оточує. Вона боїться.
Патті.

Пальці стискаються самі. Це не може бути збігом. Я залишив її під охороною, під захистом чарів. Арден поруч із нею — а отже, небезпека поруч теж.
Від однієї лише думки всередині все стискається, як пружина.

— Зміцнити північний сектор! — кидаю наказ, і кілька магів піднімають руки, вкриваючи поле новими рунами. — Я повернусь через годину.

— Але, мій лорде! Ви не можете покидати межу!

— Можу, — кажу я тихо, і полум’я в мені спалахує, мов згоду дає. — І мушу.

Брама тріщить, як лід під ногами. Ще один спалах — і я бачу те, чого боявся: демони вже торкаються землі. Їхні силуети розпливаються в диму, кожен із них — тінь без імені, без обличчя. Я вдаряю вогнем знову, і небо на мить стає білим, як від блискавки.

Та навіть крізь цей осліплюючий світ я бачу її — силует у пам’яті, її очі, що дивляться в мене, коли вона не довіряє, але й не відвертається.
Вона — моя слабкість. І водночас — мій вогонь.

“Пробач, якщо я знову не повернуся вчасно”, — думаю, і вогонь розлітається крилами.

Політ через бурю. Повітря, розпечене блискавками, ріже шкіру, але я не відчуваю болю. Лише страх, який давно вже не мій власний. Її страх.
І поки небо розривається навпіл, я знаю — мушу дістатися до неї. Бо якщо те, що я стримую тут, вирветься на волю, першою воно знайде саме її.

І тоді навіть я не зможу її захистити.

Повітря гуде від надлишку магії — наче сам світ надтріснув. Полум’яні тріщини прорізають небо, і звідти вилазять тіні. Демони. Не повноцінний прорив, але достатньо сильний, щоб поставити під загрозу весь західний периметр. Я не встиг навіть перевдягти бойову броню — тільки плащ, меч і власна сила, що пульсує під шкірою гарячими сплесками. «Смуги нестабільності розширюються! — кричить хтось із магів. — Розрив росте!» — «Тримайте бар’єр! Я беру центральну лінію!» — гаркочу у відповідь.

Вітер рве плащ, і я піднімаюся в повітря. Над обрієм — коло світла, де б’ється завіса між світами. Вибух магії засліплює, і з розриву виривається щось величезне — демон-воїн, обплетений чорними жилами енергії. Він реве, і земля здригається.

Я викликаю своє полум’я. Воно виривається назовні майже без зусилля, ріже повітря лезами жару. Зіткнення — гул, тріск, запах сірки й крові. Демон замахується, я ухиляюсь і ріжу по його шиї. Вогонь виїдає плоть, але не до кінця. Сила цього створіння явно штучна — наче хтось підживлює його зсередини. Знову Арден. Відчуваю його слід, ледь помітний, але знайомий.

Бар’єр тріщить. Маги падають. Я кидаю енергію просто в центр розриву, запаюючи його власною сутністю. Полум’я вибухає з мене, як буря. Небо засвічується білим світлом. Відчуваю, як світла енергія випалює залишки темряви, а потім — спустошення.

Тиша. Лише потріскує повітря, ще заряджене магією. Я стою посеред спаленого плацу, а рештки демонів повільно осипаються чорним пилом. Люди бігають, гасять вогонь, лікують поранених. Але я чую тільки власне серце — воно б’ється занадто швидко.

Втома накриває хвилею. Прокляття, як же довго я не спав. Скільки часу минуло відтоді, як я залишив замок? День? Два? Мітка на зап’ясті знову спалахує — короткий спазм болю, теплий, пульсуючий. Вона відгукується на неї. Патрісія.

Я стискаю пальці. Не час. Не зараз. Але цей зв’язок неможливо заглушити. Вона десь поруч, у замку, і я відчуваю її тривогу, мов через шкіру. Холодний страх, що стискає грудну клітку. Вона боїться. І не мене.

Я дивлюся на обрій, де згасає останнє полум’я. Схоже, прорив справді зупинили. Але надто вже все це нагадує відволікаючий маневр. Занадто точний момент, занадто зручний. Коли мене немає — тоді він діє. Той, хто прикидається моїм союзником і вкрай спокійно чекає, поки я ослабну. Але таких занадто багато. І кожного я маю знайти.

Я нахиляю голову, ковтаючи злість. «Ти хотів мене загнати, — думаю. — Але я не дамся». Крила розгортаються самі, і я злітаю, відчуваючи, як холод пробивається крізь розпечене тіло. 

Я не можу зараз повернутись. Бар’єри тримаються на чесному слові.

Над головою знову здіймається гуркіт грому. Я витираю кров із щоки й наказую командирам закріпитися на рубежі. Хай укріплять обидві башти, хай вартові не знімають печаті. І сам лишаюсь до світанку — стою на варті, вдивляючись у темряву, де щось знову ворушиться.

Патрисія

У замку гамірно. Кроки, голоси, дзвін металу, шелест тканин — усе зливається в дивну метушню, якої тут не було з моменту, як Райсвен вирушив на рубежі. Я визираю у вікно — у внутрішньому дворі стоїть розкішна чорна карета з гербом у формі двох зміїних крил. Вона виглядає так, ніби прибула не просто гість, а господиня. Слуги, один поперед одного, кидаються виконувати накази. Ніхто нічого не пояснює, але напруга — відчутна, мов запах озону перед бурею.