33

Двері знову розлітаються — цього разу без стуку. Арден стоїть у проході, весь у чорному, як ніч; очі в нього блищать, і цей блиск не має ніжності. Він заходить упевнено, ніби це його дім, ніби він тут і має право розпоряджатися всім.

— Хто тобі дозволив тікати? — його голос — не крик, але він ріже повітря. — Заберіть охорону. Негайно. Я її наречений і маю право побути з нею наодинці!

Двоє чоловіків у броні, що стояли біля дверей, роблять крок уперед, але я бачу, як їхні руки тремтять. Один із них віддає короткий кивок, підкоряється. Інший робить небагатослівний рух, і вони відходять.

Арден наближається до мене так мало повітря між нами, що я відчуваю його дихання. Він бере мою пелюстку з мармуру, яку я ще тримаю в кишені, і обертає її в пальцях. Пальці його — теплі, але в дотику — холодна рішучість.

— Ти куди ходила? — небагато питає він, але у відповідь чекає правди. Я хотіла б видати все — кожне зло, кожну брехню, що він протягом місяців клепав під виглядом захисту. Але язик у мене ніби під пороком — щось давить, не дає звуку вийти.

Він кидає погляд на охоронців.

 — Вони скажуть, що нічого не бачили. Не довіряй їм. Ти покажеш мені залу статуй. Зрозуміла? — і його рука торкається мого плеча, сильніше ніж треба, щоб переконати без слів.

Серце в мене б’ється так, що мені здається: якщо воно зупиниться тепер — ніщо вже не зміниться. Я бачу перед очима обличчя батька: щось худіше останнім часом, ще більше білих смуг у його волоссі; його руки — ті самі, що навчали мене тримати ложку, що перезав’язували шнурки. І матір, що завжди сиділа з-під вікна, і плела серветки, і співала, коли нам було тяжко. Вони — у руках Ардена. Його влада над ними — не пустий трюк. Я бачила, як він змушував їх підкорятись.

— Якщо ти мене не почуєш, — промовляє Арден тихо, — якщо ти не відведеш мене туди прямо зараз, вони помруть. Твоя сім’я. Я не робитиму двічі такого пропозиції.

Я відчуваю, як у мозку все стискається в один вузол: страх, ненависть, сором — і рішучість. Кляття мовчання, що тисне на горло, може забрати моє слово, але не може забрати вибір. Я можу мовчати — але я не можу дозволити їм померти.

— Я… — пробую сказати, але з вуст виривається лише тихий стогін. Криві ігри заклять Ардена відгукуються в мені болем. Він помічає це — і усмішка його стає тоншою, як лезо.

— Добре, — каже він. — Мені й не треба від тебе зайвих слів. Веди.

Він не чекає згоди; він крокує попереду, як людина, яка знає шлях. А я йду за ним — намагаюся не дивитися на обличчя охоронців, які відходять, не струшують з рук зброю, нібито обурені, але всередині знову тихо й страхітливо. Коридори замку здаються знайомими і водночас чужими: темні килими, що ковзають під ногами, місця, де ще сяяла нічна свічка, відблиски на камені.

Я веду його тихими стежками, проходимо повз бібліотеку, де нещодавно ховався секретний прохід. Серце моє стискається — я розумію, що супровід Ардена може стати куркою, що знищить усе. Він не питає, він вимагає. Показати — от і все. І в цьому «показати» стільки загроз, що повітря робиться солоним у роті.

Двері до потайної щілини стоять на місці, як завжди. Під пальцями камінь здається теплим, ніби хтось переді мною доторкнувся до нього. Я веду його вниз по сходах, туди, де пил старих століть лежить товстим шаром. Його постать наче витісняє з темряви будь-яку тендітність.

Тінь зали статуй уперше з’являється у світлі смолоскипів — і Арден прискорює крок. Моя пульсація в горлі стає відчутнішою: я знаю, що за цими дверима сестра стоїть — або те, що від неї лишилося. Знаю і те, що якщо він побачить, як я злягла перед каменем, то зрозуміє більше, ніж я хочу сказати.

Він відштовхує мене вбік і заходить першим. Я чую, як його дихання робиться ближчим, як він повільно оглядає ряд статуй. Його погляд ковзає, немов мисливець шукає слід. А я стою, ніби втиснута в стіну, і намагаюся зробити так, щоб моє обличчя не видавало розпачу.

— Тут хто є? — питає він, і голос його зовсім не благає; це інструкція, команда, ультиматум. — Покажи мені ту, що твоя. Де вона?

Я відчуваю, як кров відтікає від обличчя. Раптом стає так легко сповзнути і зронити правду — але при тілі мовчання мене охоплює нестерпний спазм. Я стискаю губи, підбираю слова, яких не можу виголосити, і лише вказую рукою у бік однієї з постатей.

Він підходить, і я бачу, як кожна риса каменю для нього — як відкриті двері. Його очі блищать: не від ніжності, а від того, що ось-ось він віднайде ключ. Я ж бачу лише Ліару — її лінії обличчя, її загин губи, ту мить, коли вона сміялась, і тепер це все мармур. Сльоза нічого не каже, бо вона, мовчазна, сниться тільки мені.

— Дякую, — каже Арден тихо так, ніби заплющує очі, і його рука торкається каменю. — Ти зробила правильний вибір. — Він повертається до мене. — Тепер виводь мене назад.

Я веду його. Під ногами камінь видається важким, як суд. Кожен мій крок — компроміс з гордістю, з любов’ю, з тим, що я називала домом. І коли ми повертаємось кудись угору, до світла, до охорони, я розумію: я віддала йому те, чого не мала права віддавати. Але ще не віддала всього.

Він стоїть у дверях моєї кімнати, мов переможець, і дивиться на мене так, як дивляться ті, хто тільки що купив собі скарб. І я знаю: ще не кінець. 

— Я подумаю, що з цим робити далі. І ми вртяуємо твою сестру від герцога Райсвенна, — ніби знущається. — І тебе врятуємо Патті. І тоді ти будеш лише моя. 

Але я йому не вірю. Все що його цікавить — влада.