12

Ерік

Світ довкола тихо гуде. Камін дає рівне світло, але я не бачу полум’я — лише її.
Вона лежить на дивані, обличчя бліде, вії тремтять. Виглядає, ніби спить. Але я знаю — це не сон. Це щось інше.

Я торкаюся її долоні — обережно, як до полум’я, що може спалити.
Мітка відповідає миттєво. Тонкий золотий промінь пробігає по її шкірі й входить мені в зап’ястя.
Біль і тепло — разом. Наче дві сторони однієї істини.

Я відсмикую руку. І відчуваю, як мітка на моїй власній шкірі палає.
Що ти робиш зі мною, дівчинко?..

Я намагаюся прочитати сигнали — але вони суперечливі.
Вчора вона брехала. Сьогодні — майже померла, намагаючись сказати правду.
Її страх справжній, але не проти мене. Щось у ній бореться, щось сильніше, ніж людська воля.

Моя сила не звикла до такого хаосу. Мітки істинних — ясні, прості, як дзвін у тиші. Але ця…
Її світіння змінюється, реагує на кожен мій рух. То тремтить, то гасне, то палає, як блискавка.
Таке буває лише коли зв’язок… пошкоджений.

Я бачив це лише раз. І не хочу бачити знову.

Я відходжу до вікна. Дощ б’є по склу — монотонно, заспокійливо. Але всередині мене виростає буря.
Якщо її зв’язок пошкоджено — це значить, хтось втрутився.
Хтось… зазіхнув на моє.

Це не просто особисте. Це загроза.
Бо кровна мітка істинної — це не прикраса. Це ключ. Коли вона обирає, частина моєї сили переходить до неї.
Якщо цей ключ спробують перекрутити… його зламають. І тоді розірветься те, що я тримаю всі ці роки — тканину між світами.

Я бачу, як вона знову злегка ворушиться. Ледь чутний звук, щось між стогоном і подихом.
Моя рука сама тягнеться поправити ковдру.
Дотик — і знову відлуння. Мить — і я бачу спалах: уламки чужих спогадів, море, летючі тіні, жіночий сміх, що звучить як її.
Ліара?

Я відступаю.
Ні. Це не може бути. Але мітка реагує інакше, ніж мала б.
У ній дві іскри, не одна. І я не знаю — яка з них належить мені.

З глибини замку чутно удари дзвону — третя варта.
Я маю вийти до радників, перевірити рубіж після шторму, але не можу змусити себе рушити.
Стою і дивлюся, як вона спить.
І розумію: вона — слабкість.

Не тому, що людська. А тому, що мені хочеться вірити їй.

Я стискаю пальці. Вогонь у каміні раптом вибухає, язики полум’я здіймаються догори — відлуння мого гніву, моїх сумнівів.
Її обличчя осяює короткий відблиск — і вона виглядає спокійно, майже щасливо.

Якби я був іншим — залишив би все так. Замкнув би її, захистив, стер би пам'ять про все.
Але я не можу.
Бо тягне. Бо кожен подих, кожен її рух відгукується в мені.

Вразливість, — шепоче внутрішній голос, — це те, що нас знищує.
Але колись давно хтось казав мені: «Вразливість — це те, що робить нас живими».

Я не знаю, чи маю право бути живим після всього, що зробив.
Але коли вона відкриває очі — вперше за ніч — і дивиться просто на мене,
я забуваю, що хотів сказати.

У цьому погляді — страх, довіра і полум’я, яке може спалити цілий світ.
І я знаю: усе вже змінилося.
Навіть якщо вона цього ще не усвідомила.

Я встаю й іду до столу. На картах видно рубежі, що ми тримаємо; на металевих відмітках — слабкі тріщинки від останніх боїв. Вони здаються мені символом більшого руйнування: якщо людина за кордоном отримує промінь — це не випадок. Хтось намагається наростити свою силу чи знищити нашу. Мої рішення миттєві і жорсткі, але сьогодні вони киснуть на язику.

Вертаюся до неї й ставлю руку під її голову. Її чоло спітніле, дихання важке, але вона не кричить. Я говорю тихі слова, стародавні, які мають силу відновити рівновагу, й бачу, як біль відступає, немов хвиля. Вона видихає, її очі змушують мене кланятись під їхньою простотою.

У цьому моменті я бачу себе таким, яким ніколи не дозволяв бути: не як володар кордонів, а як чоловік, який боїться втратити ту крихту тепла, що з'явилася в його руці. І мені страшно — не за владу, не за кордони, а за неї. Бо я не знаю, чи здатен захистити те, що мене тягне найбільше.

Патрисія

Він не говорить довго. Лише простягає руку, і я відчуваю, як у його погляді збирається наказ — не гучний, не грубий, але непохитний. Слуга тут же з’являється, мов тінь, і бере мене під руки; я ледве стою на ногах. Райсвенн підводиться, підходить ближче, його пальці торкаються моєї щоки — дотик короткий, але теплий, і в ньому ніби міститься вибачення, якого він не вимовляє.

— Повертайте її в кімнату, — каже він тихо, дивлячись на слугу. — Нехай відпочине. І знайдіть когось, хто слідкуватиме. Не дозволяйте їй говорити. Я скоро повернуся з рубежів.

Я намагаюся сказати щось, попросити, випросити хоч слово — але горло зрадницьки стискає болючий вузол, і з рота виривається тільки хрип. Він дивиться на мене — я бачу, як у куточках його очей збирається тінь тривоги — потім нахиляється й торкається мого чола. Слова, що линуть з його уст, — старі, теплі, заспокійливі — і світ навколо ніби трохи розм’якшується.

Слуга веде мене коридором, і я дивлюся на картини, на килими, на знайомі відтінки стін, але все це здається віддаленим. Мене тягне вгору хвиля сонливості — не та, що від втоми, а інша, глибша, як після довгої хвороби. Перед очима пливуть плями світла — останнє, що пам’ятаю, це його силует у дверях, і як він стоїть, стискаючи кулаки від того, що йому невідомо.

Прокидаюся від тиші. Спочатку не впізнаю кімнату — потім помічаю знайомі тканини: сукня, що лежить на стільці, гребінь на тумбочці, запах лавандової олії, якою натирали підлогу. Сон ще важкий, але свідомість повертається. Холод прокидується в грудях — я намагаюся сідати, і в першій миті пам’ять повертає вчорашню ніч: бібліотека, статуї, його дотик, як я ледь не видала все Райсвенну, і потім той крик болю в горлі. Серце стиснулося.