11

Двері розчиняються різко, без стуку. Я мало не випускаю з рук уламок кам’яної пелюстки — крихкий, теплий, ніби досі живий.
На порозі стоїть Арден.
Його тінь лягає на підлогу довгою смугою, і в повітрі стає важко дихати.

— Ти де була? — голос спокійний, але в ньому є щось, що змушує моє серце стискатися.

Я відступаю на крок, та він іде за мною, упевнено, не поспішаючи. На його губах — примарна усмішка, але очі… очі холодні, мов полірований камінь.

— Я гуляла, — кажу тихо. — У саду.

— У саду? — він підходить ближче. — Цікаво, бо варта каже, що бачила тебе не там.

Його пальці раптом торкаються мого зап’ястка, і я відчуваю, як мітка під шкірою болісно пульсує. Арден завжди умів знайти точку, де слово чи дотик стають пасткою.

— Ти ховаєш щось, Патті. — Він нахиляється ближче, так, що відчуваю його подих. — І це “щось” пов’язане з Райсвенном, так?

Я мовчу, але кам’яна пелюстка раптом вислизає з моїх пальців і падає просто під його погляд.
Його усмішка зникає.
Арден піднімає її, крутить у пальцях, дивиться так, ніби перед ним ключ до всього світу.

— Цікаво, — протягує він. — Таку фактуру має лише магічно застигла матерія. Де ти її взяла?

— Знайшла. У бібліотеці, — виривається в мене, і я відразу шкодую.

Його очі блиснули переможно.
— У бібліотеці, — повторює він. — І що ж ти там знайшла ще?

Я відчуваю, як він підходить ближче, кладе долоню на моє плече. Його пальці теплі, рухи м’які — але це не ніжність, це спосіб тримати мене на місці.

— Послухай, — каже він тихо, майже лагідно. — Я на твоєму боці. Завжди був. Ти ж знаєш, я не дам йому забрати тебе… або використати, як інших. Але мені потрібно знати, що він робить. Куди ходить. Які закляття тримає в замку.

Його голос оповиває, мов шовк. І все ж у ньому є крижана нитка, від якої по спині повзе тремтіння.

— Я… бачила зали. Там… статуї, — кажу зрештою. — Люди. Наче живі, але… застиглі.

Його очі блиснули хижим вогнем.
— І серед них?

— Моя сестра, — шепочу. — Вона там.

Арден робить паузу. Потім проводить пальцем по моїй щоці, ніби стирає сльозу, якої ще нема.
— Бідна Патті… Він і справді це зробив, так? — У його голосі чути не співчуття, а захват. — Це сила, якої ми не бачили тисячоліття. Якщо він вміє це — він здатен зупинити смерть.

— Ти кажеш так, наче заздріш, — виривається в мене.

— Бо заздрю, — він не заперечує. — І ти маєш мені допомогти, якщо хочеш врятувати себе. І своїх батьків.

Моє серце стискається. Він нахиляється ще ближче — його дихання торкається мого волосся.

— Я не хочу тобі зла, Патті. — Його голос знову стає ніжним, майже щирим. — Але якщо ти не скажеш мені, як він використовує мітку, я знайду інший спосіб дізнатися. І повір… тоді болітиме.

Я відчуваю, як страх піднімається зсередини, холодний і липкий.
Я говорю. Розповідаю — не все, тільки уривки: що мітка реагує на присутність Райсвенна, що іноді я бачу його спогади, що сила всередині не слухається мене.

Арден слухає, не перебиваючи. Його обличчя спокійне, але я бачу — думки вирують, мов буря за вікном.

Коли я закінчую, він кидає пелюстку на стіл.
— Добре, — каже нарешті. — Це лише початок. Ти ще скажеш мені більше.

Його рука затримується на моїй шиї, коротко, майже ніжно.
— Пам’ятай, Патті. Ти або зі мною… або з ним. А він не врятує тебе, коли все почнеться.

Він виходить, не озираючись.
Двері тихо зачиняються.
І лише тоді я дозволяю собі вдихнути — повітря здається розпеченим, мов після бурі.
На столі лежить пелюстка. Вона більше не світиться. Але я чомусь знаю — Райсвенн уже відчув, що хтось торкнувся забороненого.

Я довго сиджу на підлозі, там, де залишив мене Арден. Повітря в кімнаті густе, як туман після грози — важко вдихнути, ще важче видихнути. Коли нарешті підводжуся, ноги не слухаються, і я боюся навіть доторкнутися до дверей, щоб не почути ще один його голос за ними.

Та замість Ардена з темряви виринає Райсвенн.
Він не гримить, не кличе — просто стоїть, наче виріс зі стіни. Його очі тьмяні, під ними тіні, і на скронях з’явилася срібна нитка втоми. Я не питаю, звідки він прийшов. Від нього тягне нічним вітром і попелом.

— Ти боїшся, — каже він тихо. Не запитує, стверджує.

Я стискаю пальці, щоб руки не тремтіли.
— Просто… важкий день.
— І він приходив до тебе.
Моє серце пропускає удар. Я навіть не питаю, звідки він знає. Усе одно знає.

— Я не хотіла, щоб ти думав… — починаю, але губи пересихають.
Він робить крок ближче, і в тіні обличчя його м’якшає.
— Думав що? Що ти на його боці?

Його голос не холодний — просто спокійний, але цей спокій болить більше, ніж гнів. Я відчуваю, що зараз або скажу правду, або зламаюся остаточно.
— Я не знаю, на чиєму боці я, — зривається з мене. — Я просто хочу знати, що сталося з моєю сестрою. З Ліарою.

Тиша падає між нами, як камінь у криницю. Райсвен відводить погляд, і вперше я бачу в ньому не силу, а втому.
— Твоя сестра була… особливою, — нарешті каже він. — Не такою, як інші.

— Ти перетворив її на статую? — запитую майже шепотом.
— Ти віриш у легенди.
— А вони не правдиві?

Він довго мовчить. Потім подає мені руку.
— Якщо хочеш — я покажу тобі. Але обіцяй, що не тікатимеш.

Я кладу долоню на його. Вона тепла, майже обпікає. І ми йдемо.
Коридори порожні, лише полум’я у смолоскипах тремтить, немов від нашого дихання. Його кроки — рівні, впевнені, мої — невпевнені й тихі, як у злодійки. Мені здається, що стіни слухають.

Коли ми входимо до зали, мене огортає холод. Світло тут інше — не з вогню, а зсередини каменю, м’яке, бліде, мов місячне. І в тому світлі стоять вони — десятки постатей, застиглих у русі, з обличчями, що нагадують живих.

Я роблю вигляд, що вдивляюся з цікавістю.
— Це вони? — питаю, стишуючи голос.
— Так. Ті, хто обрав залишитися, щоб їхня сила не розірвала світ.