27

Кам’яна зала розгортається переді мною, як сон, що став надто реальним.
Моє дихання відлунює під склепінням, і навіть це здається блюзнірством — тут не можна дихати голосно. Повітря щільне, важке, насичене пилом і старою магією. Мітка на долоні світиться приглушено, немов відчуває біль тих, хто застиг у цій безмовності.

Вони стоять рядами. Жінки, дівчата, юнаки — усі застигли в русі, у виразах облич, які не схожі на смерть. Це не крики і не мука. Це — тиша. Безкінечна тиша в очах, у напіврозтулених губах, у пальцях, що тягнуться в порожнечу.
Статуї з білого каменю, що, здається, дихає. Їхні риси надто людські. Надто живі.

Я йду повільно, боячись торкнутися когось плечем. Дехто має на шиї тонкі обручі з металу, у деяких — прикраси, що світяться слабким відблиском чарів. Вони різні, але всіх об’єднує одне — на долоні, у тому самому місці, що й у мене, є тонкий слід світла. Мітка.
Мої коліна підкошуються.

— О боги… — шепочу я, і голос мій тоне в камені.

Я бачу її майже відразу, ще до того, як розумію.
Тонка постать, руки злегка простягнуті вперед, волосся застигло у русі — Ліара. Навіть у камені вона впізнавана до найменшої рисочки. Сестра, що завжди усміхалась куточками губ, навіть коли сварила мене. Тепер — безмовна.
Я падаю на коліна перед нею, торкаюся холодного каменю.

— Ліаро… — шепіт розсипається, мов пісок. — Я прийшла. Я знайду, як тебе повернути, чуєш?..

Мітка на моїй долоні реагує — слабке тепло, і здається, що її пальці ледь-ледь ворухнулись. Мить — чи лише мені здалося? Я вдивляюся, але руху вже немає. Камінь знову нерухомий, як і всі довкола.
Сльози печуть очі, але я не можу плакати — страх тримає мене сильніше, ніж біль.

Я обводжу поглядом залу.
На стінах — написи стародавньою мовою, подекуди вирізані в самій породі. Символи нагадують ті, що я бачила в книзі, — знаки злиття, єднання сили з життям.
Це не просто полон. Це — жертва.
Вони дають йому силу.

І я — наступна.

Холод проходить уздовж хребта, я встаю і відступаю на крок. Тиша змінюється — немов хтось зітхнув у самому серці залу. Легке вібрування, яке йде від підлоги, як подих сплячого звіра.
Пора тікати.

Я повертаюся — і розумію, що не бачу дверей, якими прийшла. Лише гладкий камінь.
Мітка блимає — коротко, нервово, як серце перед панікою. Я обертаюсь, шукаю інший прохід, але раптом повітря змінюється, і перед очима знову спалахує біле світло.

Мені здається, що я падаю.
А потім — усе стихає.

Я стою в коридорі перед своїми покоями.
Стіни — ті самі, знайомий килим, аромат лавандової олії, якою слуги натирають підлогу. Двері в кімнату прочинені, і крізь них видно легку тінь — хтось, мабуть, залишив свіже вбрання.

Бібліотеки немає.
Жодного сліду пилу на моїх руках, жодної подряпини на підлозі, хоч я мала б бути вся в поросі. Ніби нічого не сталося.

Я торкаюся долоні. Мітка тепла, але спокійна.
Може, це сон?.. або прокляття, що саме замок не хоче, аби я знала правду.

Я ступаю в кімнату, і тільки тепер помічаю — на моєму столі лежить кам’яна пелюстка. Маленька, гладенька, з тієї самої породи, що й статуї.
Я піднімаю її. Вона м’яко світиться — теплом, схожим на подих живої шкіри.

І тоді мені стає страшно по-справжньому: бо я знаю, що це — частинка Ліари.