10

Сад потопає в тиші. Листя шелестить, наче шепоче щось своє, старе, забуте. Я йду вузькою стежкою між сріблястими кущами лаванди, намагаючись дихати рівно. Повітря насичене ароматом, але мені здається — воно густіше, важче, ніж має бути.
Кожен крок — як через млу.

Після розмови з Арденом я не можу знайти собі місця. Його слова крутяться в голові, змішані з тінню страху й провини. Він говорив, що ми приречені, що тільки він може врятувати моїх батьків. Але коли я дивлюся в його очі — бачу не любов, а розрахунок.
І тепер… я не знаю, кому вірити.

Я зупиняюся біля кам’яної лави, торкаюся прохолодної поверхні, вдихаю повітря — і раптом розумію, що я не сама.
Холод пробігає спиною.

Він стоїть трохи осторонь, серед світла й тіні. Райсвенн.
Його присутність заповнює простір — спокійно, без жодного звуку, але відчутно, як коли хмара закриває сонце.
— Ви ходите без супроводу, — каже він рівно, і в його голосі немає докору, лише спокійна заувага.
— Я… не хотіла залишатися в кімнаті, — відповідаю тихо.

Він дивиться на мене кілька секунд. Цей погляд — глибокий, темний, майже лагідний, але від нього хочеться втекти. Бо щоразу, коли він дивиться так, мені здається, що бачить усе — навіть те, чого я не зізнаюся собі.

— Ви боїтеся мене, Патрісіє? — запитує він.
Я ковтаю.
— Я… не знаю.
Він робить крок ближче, ще один. Відстань між нами зникає, повітря ніби густіє, наповнюється тихим гулом. Я відчуваю його тепло — сильне, земне, живе. І це лякає мене навіть більше, ніж його холод.

Його рука піднімається, і він майже торкається моєї — не доторкається, але цього майже достатньо. Мітка під шкірою спалахує м’яким світлом. Тепло розтікається по тілу, десь під грудьми стискається серце.
Райсвенн завмирає.
Його очі змінюються — з байдужих стають здивованими, навіть розгубленими.

— Що це? — шепоче він, і в голосі чути не страх, а подив.
— Не знаю, — ледве вимовляю.
Світло стихає, але я все ще відчуваю тремтіння, ніби в мені живе чужа сила.
Його погляд торкається мого обличчя, і я бачу — він теж відчуває. Те саме. І не хоче визнавати.

Мить зависає. Тиша така глибока, що я чую, як крапля роси падає з листка на землю.
Я відкриваю рот, щоб сказати правду — сказати хоч щось. Але в ту ж мить із алеї з’являється слуга.
Він задихається, обличчя бліде, очі тривожні.

— Мій володарю, — каже, і слова вихоплюються уривками. — На північних межах… спалахи. Схоже, хтось пробує пройти крізь заслін.
Райсвенн різко відвертається від мене. Його погляд стає холодним, зосередженим. Він киває коротко.
— Готуй людей. Я зараз прийду.

Він стоїть до мене спиною кілька секунд, потім обертається.
У його очах — щось нове. Турбота? Тривога?
— Ідіть у свої покої, Патрісіє. Не виходьте з замку без дозволу.
Голос тихий, але твердий. Я хочу заперечити, сказати, що можу допомогти, але він уже відходить.

— Мій лорд… — кличу, але він не озирається.

Він іде, і сад ніби холоне. Повітря стає порожнім, і навіть птахи замовкають.
Я стою сама, притискаю руку до грудей. Мітка тьмяно світиться — відгукується на щось у далині, як ледь відчутний поклик.

Я не знаю, що це означає. Але відчуваю — щось наближається. І коли воно прийде, жодні стіни цього замку не зможуть нас захистити.

У маєтку тихо.
Занадто тихо. Навіть вітер не заходить у високі вікна, і здається, що повітря тут стоїть, немов саме боїться рухатися без дозволу господаря. Райсвен пішов — кудись за межі замку, а слуги ходять навшпиньках, наче з полегшенням і страхом водночас. Я не знаходжу собі місця. З Арденом ми не бачилися з ранку, і це навіть добре — його впевненість зараз дратувала б. Я не можу сидіти склавши руки, коли десь у цих стінах, можливо, є моя сестра.

Я повертаюся до бібліотеки.
Це місце мене тягне — мовби пам’ятає, що я вже торкалася його таємниці. Двері піддаються з тихим стогоном, і знайомий запах старих сторінок обволікає мене. Сотні книг стоять рядами, немов мовчазні свідки чужих історій. Світло крізь кольорові вітражі малює на підлозі плями червоного й синього — і я ловлю себе на думці, що це схоже на застиглу кров і лід.

Я підходжу до того самого столу, де читала минулого разу. Книга лишилася на місці, розкрита на тій самій сторінці. Хтось — або щось — не дав їй зрушити. Пальці тремтять, коли я проводжу ними по рядках. Знову відчуваю слабке тремтіння повітря — ледь вловимий подих сили, що спить між цими сторінками.

Коли я перегортаю аркуш, щось випадає — тонкий клаптик пергаменту, складений учетверо. Серце калатає так, що я боюся дихнути. Розгортати його — страшно. Але я роблю це.

На аркуші кілька рядків, почерк знайомий до болю. М’який, трохи нахилений — такий, яким Ліара виводила букви, коли писала мені записки під час уроків.
«Патті. Якщо читаєш це — значить, я вже сторожа. Ми не зникаємо. Ми стаємо тихими, щоб берегти. Не плач, коли побачиш тишу наших облич. Бо ми все ще поруч.»

Руки холонуть.
Мітка на долоні реагує — тонким, гарячим спалахом. Повітря в бібліотеці здригається, і десь у глибині чується звук, немов хтось провів пальцями по металу. Глухий, довгий, дзвінкий. Я озираюся — ніхто. Але вітрини з книгами тремтять, мов від подиху вітру, якого тут немає.

Я шепочу:
— Ліаро?..
Відповіддю — лише відлуння мого голосу.

Та потім... тихеньке шурхотіння. Ніби кроки. Я рухаюсь на звук, серце б’ється десь у горлі. Між двома високими шафами — вузька щілина, якої раніше не було. Торкаюся її — дерево здається теплим, ніби дихає. З невидимих петель сходить пил, і переді мною відкриваються вузькі потайні двері.

Темрява за ними жива. Вона не порожня — відчуваю це миттєво. Там щось чекає. Не зло, не добро — щось, що просто є, і воно знає моє ім’я.

Я вдихаю глибше. Якщо там справді відповіді — я мушу дізнатися. Мушу побачити, навіть якщо потім не зможу забути.