23

Прокидаюся від запаху — не диму чи металу, як минулої ночі, а кориці й теплого хліба. Сонце вже стоїть високо, крізь вікна ллється м’яке золоте світло. На столі — складена сукня кольору персика, поруч лежить гребінь. Хтось подбав, щоб усе пасувало.
Стук у двері. Служниця, така тиха, що я ледве помічаю її дихання.
— Лорд Райсвенн запрошує вас на сніданок, панно Патрісіє.

Не слово про Ардена. Серце робить дивний оберт.
Я мию обличчя холодною водою, заплітаю волосся, одягаюся. Пальці тремтять, але сукня сидить, мов налита сонцем. Здається, навіть шкіра тепліша, ніж учора.

Коли двері відчиняються, мене огортає запах — свіже масло, запечені яблука, ароматний чай.
Зала не схожа на тронну — радше на літній сад, тільки без трави. Світло грає на кам’яній підлозі, між колонами ростуть тонкі дерева у вазах, на підвіконнях — виноград.
І серед усього цього — він.
Сидить за невеликим столом, без охорони, без показної величі. Просто чоловік у темній сорочці, яка не приховує ні сили, ні спокою.

— Прошу, — каже Райсвенн, коли я завмираю біля дверей. — Тут надто багато їжі для одного.

Його голос звучить так, ніби він справді не бачить у цьому нічого особливого. Я сідаю навпроти, намагаючись не дивитись на нього.
Переді мною — тарілка з тонкими млинцями, що пахнуть вершковим маслом, мисочка з медом, ягоди, що блищать, як дорогоцінне каміння.
Шлунок сором’язливо нагадує, що я не їла з учора.

— Це... дуже щедро, — кажу нарешті. — Але я не певна, що зможу з’їсти хоч щось.
Він відпиває чай, не зводячи з мене очей.
— Тобі не варто боятися навіть їжі. Тут тебе не отруять.
Його слова — ніби жарт, але десь під поверхнею чується те, чого я не можу розгадати.

Я беру виделку, пробую млинець. Тепло, солодко, трошки липко.
Райсвенн спостерігає, але не як дикий звір — радше як хтось, хто звик шукати істину між рухами.
— Ти добре спала? — питає він.
— Не зовсім.
— Мабуть, тому, що вночі ти була в бібліотеці. Цікавість не сприяє гарному сну. 

Я не знаю, що відповісти. Мітка прихована під рукавом, але від його погляду здається, що він бачить крізь тканину.
— Я шукала лише відповіді, я вже ж пояснила, — кажу. — Не для себе. Для сестри.
Я підводжу очі. Його погляд глибокий, темний, мов вода перед бурею.
— Ти  боїшся мене, Патрісіє?
Я мовчу. Бо як відповісти, якщо страх і довіра живуть поруч, переплітаються?

Він нахиляється трохи ближче, руки складені перед ним.
— Я не торкаюся тих, хто не обирає сам. Пам’ятайте це.
Його голос тихий, але кожне слово — як печать.

Ми їмо мовчки. Лише стукіт посуду, шелест вітру в колоні.
І коли я нарешті підводжуся, щоб піти, він каже:
— Не шукайте темряви там, де її немає. І не бійтеся світла, коли воно кличе вас.

Його погляд торкається мене довше, ніж личить звичайній розмові.
Я вже думаю, що розмова закінчена. Але герцог Райсвенн не відпускає мене.
— Зачекайте. — Його голос тихий, та від нього щось усередині стискається. — Хочу зрозуміти ще одну річ.

Він відставляє чашку й зосереджено дивиться мені в обличчя.
— Ви з Арденом... — коротка пауза, ніби він зважує, як саме спитати. — Ти ж його наречена?

Краплина меду стікає з ложки на скатертину, і я чомусь дивлюся саме на неї, а не на нього.
— Він сказав це... щоб переконати вас не забирати мене.
— Тобто — неправда.
— Домовленість між родинами…— я ковтаю повітря, шукаючи слово. Він відчує брехню. А я не хочі йому брехати. 

Райсвенн не змінюється на обличчі, але тінь пробігає по його очах.
— І ти погодилася на це?
— А в мене був вибір? — виривається занадто гостро. Я стискаю руки. 

Повітря між нами стає важчим, ніж камінь.
— Ти  боїшся його.
— Так. І не лише його.

Він дивиться довго — так, ніби щось читає просто з мого дихання. Потім раптом нахиляється ближче.
— Коли він торкається тебе… ти відчуваєш те саме, що й зараз?

Моє серце збивається з ритму.
— Ні, — шепочу. — Зовсім не те.