22

Світло на моїй долоні не згасає. Воно пульсує, наче живе, а навколо — шелест. Книги тремтять, ніби дихають. Повітря гуде, як натягнута струна. Я роблю крок назад, але замість спокою — лише глухий шепіт у голові.

— Ти… не мала приходити…

Голос — не зовні. Він усередині. Я не розумію, чи це мої думки, чи хтось говорить прямо мені в свідомість. У грудях холоне. Я хочу втекти, але коли біжу до дверей — вони зачиняються самі. Замок клацає, і весь замок ніби завмирає разом зі мною.

Тиша. І тоді — зміна повітря. Воно стає важким, теплим, насиченим запахом диму та заліза. Світло гасне, і з глибини залу повільно виступає силует. Не з полум’я, не з тіні — просто з’являється, як хтось, хто не приходить, бо й не мусить.

Ерік Райсвенн.

Його постать відбиває відблиски мого сяйва, і мені здається, що він виростає просто з темряви.
— Цікаве місце для вечірньої прогулянки, — каже він тихо.
Його голос — спокійний, але в ньому є сила, яка стискає повітря.

— Як ти… дізнався? — питаю я. Голос зрадницьки тремтить.
— Мітка. — Він кидає короткий погляд на мою руку. — Вона відгукнулася тривогою. Ти викликала мене, навіть не розуміючи цього.

Він робить крок ближче. І ще один. Я відступаю — але не можу відірвати погляду. У грудях б’ється страх і щось іще, щось дивне — відчуття, що з ним мені не страшно, хоч і мало би бути.

Він простягає руку — торкається шкіри на моєму зап’ясті, там, де світиться знак.
— Досить, — каже він майже пошепки. — Вона не повинна боліти.

Але замість того, щоб згаснути, мітка спалахує яскравіше. Мене обпікає спалах — і тоді все навколо зникає. Я бачу не бібліотеку, а небо. Вітер. Моря під крилами. Відчуття польоту, щастя, свободи. А потім усе гасне.

Я різко вдихаю, відсахуюсь — і бачу, що Райсвенн теж стоїть, наче після удару. Його очі — розширені, у них блискає щось, що я не розумію.

— Що це було? — шепочу.
Він мовчить, наче й сам не певен.

Між нами — тиша, густа, як дим.

— Чому ти шукаєш відповіді тут? — зрештою питає він. — Це місце заборонене навіть для тих, хто служить мені.

— Бо я шукаю сестру, — зриваюся я. — Я знаю, що ви забрали її. Ви робите із ними щось… щось жахливе.

Його погляд темніє, але не від злості. Там — біль, який ледь стримується.
— Ти не розумієш, — тихо каже він. — Я ніколи не торкався тих, хто не прийшов за власною волею.

— Тоді де вона?!

Він мовчить. І на мить я бачу — у цьому мовчанні є правда, яку він не може сказати.

— Ти шукаєш її в хибному місці, — нарешті промовляє Райсвенн. — І боїшся того, чого ще не знаєш.

Його мовчання розтягується, стає майже нестерпним. Я не знаю, що сказати. Не знаю навіть, чого більше боюся — його чи того, що він щойно відчув так само, як я.

Райсвенн повільно відвертається.
— Уже пізно, — каже він нарешті. — Тобі варто відпочити. Ми поговоримо завтра.

Його голос не звучить владно, як завжди. У ньому є щось інше — тиха м’якість, від якої мені чомусь хочеться зробити крок до нього, а не назад.

— Я… — починаю, але він піднімає руку, стиха зупиняючи мене.
— Не зараз, Патрісіє.

Моє ім’я у його вустах звучить надто людяно. Надто небезпечно.

Я повільно рушаю до виходу. Кроки глухо відлунюють під склепінням залу. Коли торкаюся холодної ручки дверей, на шкірі знову спалахує мітка — не яскраво, лише м’яке, тепле світло, ніби серце відгукується на чужий подих.

Я обертаюся. Райсвенн стоїть посеред зали, мовчазний, нерухомий. Його погляд важкий, майже замислений.
Між нами — лише повітря, але воно тремтить, ніби струни, яких торкнулася невидима рука.

Я не знаю, що він зі мною зробить завтра.
Не знаю, чи він небезпека…
…чи, можливо, єдиний шанс вижити.