8

Вечір сповзає на камені, мов холодна ртуть.
Я сиджу біля вікна, слухаю, як десь унизу глухо відлунюють кроки. Райсвенн поїхав ще вдосвіта, залишивши кількох своїх людей для нагляду. І в тиші замку чути лише, як серце відбиває кожну хвилину, що тягнеться в безкінечність.

Коли двері відчиняються, я навіть не здригаюся. Арден заходить тихо, без охорони, без зброї. Просто стоїть у дверях, дивиться — і в його погляді вперше за довгий час немає холоду.

— Ти замерзла, — каже він, кладе на стіл плащ. — В горах ночі знову зимні. Не хочу, щоб ти захворіла.

Його голос м’який, ніби теплі пальці торкаються ран, що ще не загоїлися.
Я мовчу, бо не знаю, що відповісти. Плащ пахне димом і чимось пряним — як колись, коли ми стояли поруч, і мені здавалось, що він може бути добрим.

Ми вирушаємо вранці.
Карета повільно гойдається, колеса скриплять, дихання коней виривається білою парою в холодне повітря. За вікном туман — густий, мов молоко, і в ньому зникають дерева, небо, час.
Довго — тільки тиша.
А потім Арден простягає руку, торкається моєї долоні.

— Я не ворог тобі, Патті, — каже він. — Райсвенн тебе використає. Він не здатен любити. Для нього ти лише частина ритуалу.
Його пальці теплі, і дотик майже ніжний.
— А я хочу, щоб ти жила. Ти не знаєш, як багато я зробив, щоб урятувати тебе від нього.

Я відчуваю, як його слова проникають глибше, ніж я дозволяю. Це звучить небезпечно правдоподібно.
Але я вже навчилася — ніжність у Ардена завжди має ціну.

Він дістає маленький срібний флакон.
— Заспокійливе, — пояснює. — В дорозі воно допоможе.

Я стискаю пальці, але він дивиться так, ніби намагається мене переконати очима.
Я роблю ковток.
Смак металу, короткий холод у грудях. Потім — тепло, що розтікається під шкірою, як повільна отрута.

— Не бійся, — шепоче він. — Це лише щоб тобі не хотілося тікати.

І тоді я розумію.
Не заспокійливе. Клітка.

Хвиля паніки підіймається, але тіло не слухається.
Світ повільно тьмяніє, проте в грудях спалахує щось інше — глибше, сильніше. Мітка під шкірою відповідає чужій магії — не покорою, а спротивом.
Короткий спалах світла, теплий, золотий.

Арден завмирає.
— Що це? — його голос стає різким, переляканим.

Я не знаю. Але десь дуже далеко, наче крізь товщу каменю, відчуваю — хтось це почув.
Короткий подих. Порив бурі.
І в грудях — дивне полегшення.

Райсвенн.

Прокидаюся від різкого поштовху. Карета стоїть. Повітря холодне, важке.
Арден стоїть біля дверей, тінь від нього падає мені на коліна. Його обличчя сіре від люті.

— Ти щось зробила, — каже він. — Учора. Коли випила.

— Я нічого не робила, — відповідаю, хоч голос зрадницьки тремтить.

Він підходить ближче. У повітрі — запах озону, як перед грозою.
На його долоні спалахує червоний знак — те саме закляття, яке мало скувати мене.
— Воно не працює, — шепоче він, дивлячись на мене, як на щось невідоме. — Твій зв’язок зруйнував моє закляття. Ти прив’язана до когось іншого.

Його очі темніють, у зіницях — відблиск вогню.
— До нього.

Я відступаю, але він миттєво скорочує відстань, хапає за руку.
— Якщо Райсвенн знайде тебе, він знищить усе, — каже. — А коли знищить тебе, він знищить і мене. Ти тягнеш нас обох у прірву!

Я мовчу. Бо знаю — його страх щирий.
— Я можу це виправити, — каже він тихо, майже благаючи. — Я можу зняти зв’язок. Але ти мусиш допомогти мені. Інакше твої батьки...

Він не договорює. Але я чую решту й без слів.

 — А потім? — питаю. — Потім ти знову зробиш те саме, що з Ліарою?

Він завмирає.
— Не порівнюй мене з ним, — шипить. — Райсвенн — чудовисько. Він п’є силу з істинних, а я... я просто хочу вижити.

Він нахиляється ближче, до самого мого обличчя.
— І ти теж.

Його пальці торкаються щоки. І в ту ж мить — знак на моїй шкірі спалахує, так сильно, що я зойкаю від болю.
Світ хитається, і я чую, як Арден лається крізь зуби.

***

Коли колеса карети торкаються каменю підйомного мосту, мене накриває хвиля холоду. 

Після всього пережитого в кареті, коли Арден залишив мене в спокої лише після того, як я ледь не втратила свідомість, здавалось що потраплю в ще гріші умови. 

Але це не той пронизливий холод, що витає довкола Ардена — цей інший, чистий, майже спокійний. Замок Райсвенна здіймається над долиною, немов виріс із самої скелі. Я чекала темряви й загрози, а бачу світло — холодне, блідо-золоте, яке мерехтить у вікнах, наче в них живе не вогонь, а саме повітря.

Ми зупиняємось. Арден допомагає мені вийти, його пальці здавлені, ніби я можу втекти. У його дотиках немає ніжності — тільки показна турбота для глядачів.

Двері відчиняються самі. І в ту ж мить я бачу його.

Райсвенн стоїть просто у залі, ні охорони, ні почту. Тільки він — високий, спокійний, з очима, в яких живе полум’я і тиша водночас. Але я розумію — люди тут є. Просто зараз вони не заважають йому. 

Він не говорить одразу. Просто дивиться. І мені здається, що кожен удар серця лунає в повітрі. Мітка під шкірою наче оживає, тепліє, вібрує. Я ховаю руки в складках сукні, бо боюся, що він побачить.

— Лорд Райсвенн, — Арден кланяється занадто низько, занадто ревно. — Я вдячний, що прийняли нас. Ми прийшли з правдою.

— З правдою? — Голос Райсвенна тихий, але в ньому є щось таке, від чого мені хочеться впасти на коліна. — Рідко хто її приносить.

Арден усміхається тим своїм холодним усміхом.
— Моя наречена, леді Патрисія, опинилася втягнута в прикру історію. Її... мітка — лише відгомін старої магії, не більше. Вона не має стосунку до вас, мій лорде.

Райсвенн повільно підводить на мене погляд.
— А ти що скажеш, леді?

Голос застрягає в горлі.
— Я… не розумію, про що ви, мій лорде.

Він хитає головою, так повільно, ніби сам собі щось пригадує.
— Так, мабуть, не розумієш.