19

Я мовчу. В погляді Ардена обіцянка неприємностей моїм батькам. Тому  я просто мовчу. Маю щось придумати, щоб викрутитися. Але не знаю, що саме. Герцог Райсвенн міг би мене врятувати від Ардена. Але лише для того, щоб знищити 

 — Якщо вона твоя, то не боїшся довірити її мені на кілька днів? — питає Райсвенн з крижаним спокоєм у Ардена — Я перевірю правду. Якщо брехня — вона повернеться до тебе.

Арден червоніє. Його руки стискаються в кулаки.
— Вона не піде з вами, — каже він крізь зуби. — Я не дозволю.

Райсвенн піднімає  брову, легкий усміх торкається його вуст.
— Не дозволиш? Ти впевнений, що ще можеш щось дозволяти?

Слова звучать спокійно, але в них відчувався тиск, наче невидима сила раптом заповнила простір. Повітря стає важким, і Арден опускає очі першим. Його дракон пасує перед звірем Райсвенна.
Повітря здається густим, мов дим після битви. Я стою посеред зали, відчуваю, як під шкірою пульсує опік — той самий, який він щойно торкнувся. Райсвенн. Його пальці були холодні, але в тому холоді було щось живе, небезпечне, наче подих бурі.

Він мовчить, дивиться просто в мене. А потім — повільно, чітко — каже:

— Якщо ви зібрались одружитися… Що ж. Давайте зробимо це відразу після перевірки. Я буду почесним гостем на вашому весіллі. Ти не заперечуєш? Але спочатку дівчина поїде до мене в замок. 

Його голос спокійний, але кожне слово відлунює в мені, як удар меча об камінь.

Арден робить крок уперед. Я бачу, як сіпається його щелепа, як у зіницях блимає щось небезпечне. Він посміхається — так, як умів лише він: лагідно, з удаваним жалем.

— Авжеж ні, мій володарю. Але я поїду з нею. Ви ж не думаєте, що я дозволю, аби мою наречену тримали без свідка?

Моє серце стискається. Я знаю, що це не турбота. Це пастка. Він не дозволить мені лишитися бодай на мить без свого контролю — бо мої батьки все ще в нього.

Райсвенн злегка хитає головою, його погляд темніє.

— Без свідка… чи без контролю?

Тиша ріже слух. Навіть вогонь у світильниках здається тихішим.

Арден ледь усміхається.

— Ми обидва знаємо, що контроль — ілюзія, коли йдеться про істинну.

Я хочу заперечити, сказати, що не істинна, що це помилка, але не можу. Мовчання в’язне в горлі, як лід.

Райсвенн довго дивиться на нього, потім відпускає мою руку. Його дотик зникає, але шкіра там усе ще палає.

— Гаразд. Їдьте зі мною. Обоє.

Його голос не залишає місця для вибору. Це наказ.

Я навіть не намагаюся сперечатися — Арден стоїть поруч. Я відчуваю його подих біля вуха, коли він нахиляється й шепоче:

— Не бійся, кохана. Я ж поруч.

Від того шепоту мене морозить. Його "кохана" звучить, як прокляття.

Райсвенн дає короткі накази, і воїни виходять. Усі рухаються мовчки, наче бояться збурити повітря.
Коли він знову дивиться на мене, я ловлю в його очах щось, чого не розумію — не просто підозру. Там щось ще.

— Готуйся до дороги. Ми вирушаємо на світанку.

Він відвертається й іде, а я не можу навіть озирнутися йому вслід. Ноги важчають, дихання поверхневе.

Арден торкається мого плеча, усміхається.

— От бачиш, усе владналося. Все йде за моїм планом, Патті. 

Я мовчу. Бо знаю — нічого не владналося.
Усе тільки починається.