7

Ранок падає крізь штори тонким сірим промінням, але воно не приглушує темряву всередині мене. Я сиджу на краю ліжка, руки ще палять від вчорашнього опіку, і на обличчі залишився холод, що не піддається жодному сонцю. Двері від кухні чути десь внизу — сніданок для слуг, голоси, які живуть своїм життям, де немає моєї і Ліариної біди. Я відчуваю себе вирваною з цього світу, мов аркуш, підкинутий й забутий вітром.

Він заходить, як завжди; його кроки точні, без зайвих шумів, але зараз кожен крок відлунює в мені, ніби б’ється у печі. Арден кидає на мене погляд — холодний, розрахований — і сідає навпроти, не торкаючись. На столі між нами лежать залишки тієї ночі: порожній келих, пляшечка з темною рідиною, і шматок тканини, що досі липка від кислоти й страху.

— Ти не спиш? — каже він, наче питає про погоду. Його голос не несе співчуття. Він не вміє бути слабким, коли він сам у грі.

— Ні, — відповідаю коротко. Слова вириваються наче з грудей, що підступають до вириву: — Я не знаю, що робити.

В його очах пробігає тінь. Він схиляється вперед, і раптом весь його образ згущується — не лише людину, а стратега, мисливця, того, хто вимірює людські серця, як ваги.

— Ти маєш вибір, Патрісіє, — говорить він повільно. — І цей вибір не стосується лише тебе.

Я дивлюся йому в очі, шукаю там хоч промінчик людяності, але знаходжу лише холод. Серце стискається: його простота думки завжди була його силою і моїм прокляттям. Він продовжує, і кожне слово — це камінь на моїй душі:

— Я можу спробувати це виправити. Можу втрутитися і спробувати перехопити свого конкурента. Але допомога — не безкоштовна. Ти вже чула мої умови.

— Твої умови — приниження, — виривається в мене. — Ти віддав Ліару герцогу. Ти продумав усе, як гру. І тепер ти хочеш, щоб я стала твоєю, ніби це не злочин. Ти хочеш, щоб я грала за тебе. Ризикувала собою. Але винагорода яка мене чекає — смерть. Чи не так? 

В його обличчі немає докорів; лише холодний розрахунок. Він опускає голову і, як людина, що підраховує витрати, вимовляє те, що розкриває його справжнє обличчя:

— Якщо ти відмовишся — твоя сім’я страждатиме. Якщо ти відмовишся, я позбудуся всіх, хто завадить моєму плану. Пам’ятаєш, скільки ворогів у мене було? Дрібні борги, маленькі образи — усе це легко вирішити. Я не проситиму твоєї любові, Патті. Я вимагаю лояльності. Інакше твої батьки — і ті, хто може вам допомогти — стануть тими, хто заплатив за твоє «ні».

Слова падають у кімнаті, як сталева стріла. Кожне з них утворює холодний серпанок над моєю головою. Вони звучать не як погроза в гніві, а як холодний план, виміряний і спланований. У моїх вухах дзвенить — не лише страх, а й відраза. Хотілося б відповісти люттю, сказати, що я ніколи не продам душу, що краще помру, ніж піддамся йому. Але думки клинять інші: батьки, Ліара, їхні обличчя, які я бачу ночами у маренні.

— Ти не можеш, — шепочу я, і голос мій схожий на папір у вогні. — Ти не можеш робити їм боляче.

— Можу, — каже Арден просто. — І буду, якщо це мені знадобиться. Але краще домовитись. Краще для всіх. Ти можеш бути тим, хто врятує Ліару. Ти можеш зберегти своє ім’я. Ти можеш жити.

У його словах немає жодного співчуття, але є обіцянка — холодна, як бритва. І та обіцянка має вагу. Я відчуваю, як під вагою цієї ваги тануть мої запевнення у гордості. Бо що таке гордість, якщо не життя дорожчих за неї людей?

— Чому ти думаєш, що я погоджуся? — запитую я, хоч і знаю відповідь. Якщо я вдам, що погодилася у мене буде малесенький шанс щось виправити. Якщо відмовлюсь — він почне вбивати. І Ліара теж залишиться без моєї допомоги. Хоч я навіть уявлення не маю, чи саме можу їй зараз допомогти. 

Арден посміхається, але в цій посмішці немає тепла. Вона вузька, як шліфування крила.

— Бо ти боїшся, — відповідає він. — І бо я дам тобі вибір, що здається рятунком. Я знаю, як зробити так, щоб ти вірою мені віддала. Поступово. Малими кроками. Спочатку — повинність, потім — звичка, потім — відданість. Та й чи не це робить будь-який шлюб? Тільки я не буду приховувати умови.

Я відчуваю, як у моєму животі натягується вузол. Відраза і страх переплітаються з якоюсь дивною, гіркою надією — на швидке рішення, яке припинить біль. Але ця надія отруєна: вона вартує свободи меншої, ніж просто виживання.

Я мовчу, бо слова не можуть зіпсувати цю домовленість; краще думати, куди діяти.

— Ти даєш мені час подумати? — питаю нарешті.

В його погляді знову блимає розрахунок.

— Я дам годину. Достатньо, щоб зважити. Але пам’ятай: час — це не наш друг. Райсвенн шукає тебе. І він знайде. Я можу тебе вбити ще до того. Тоді слід зникне. І у мене не буде ніякого конфлікту з ним. Але слідом з тобою помруть твої батьки. А сестру твою перетворять на камінь. Або ж ти доведеш його до шлюбу. Втрешся йому в довіру. І будеш в усьому слухатися мене. 

Він встає, бере свою плащ і не дивиться на мене останній раз. Я залишаюся сидіти, і кімната наповнюється тишею, у якій кожен удар серця — це новий крок від свободи.

Коли двері за ним зачиняються, у мене в голові крутиться одне запитання: як жити з тим, що за мною стежать ті, кому я вже належу, навіть якщо вони про це ще не знають?

Я не спала всю ніч.
Повітря в покоях було застигле, гірке від диму свічок і ліків, якими мені змастили опік. Шкіра на руці пекла, ніби вогонь не згас — він лишився всередині, десь під ребрами. І тепер кожен подих віддавався там, у грудях, відчуттям чогось дивного — тонкої, незримої нитки, що тягнулась кудись далеко, за стіни цього замку.

Коли в двері постукали, я вже стояла на ногах. Перед цим до мене завітала служниця і принесла сукню. Красиву, лілового кольору, розшиту дрібними стіклярусом, що переливався і виблискував. Головною чеснотою цієї сукні було те, що вона мала довгі рукава, які пиховували мою обпечену руку. 

Арден пробував залікувати опік магією, але тільки отримав магічний удар. Запанікував, що його маніпуляції пришвидшать появу герцого РАйсвенна і припинив спроби мені допомогти.