16

Ранок падає крізь штори тонким сірим промінням, але воно не приглушує темряву всередині мене. Я сиджу на краю ліжка, руки ще палять від вчорашнього опіку, і на обличчі залишився холод, що не піддається жодному сонцю. Двері від кухні чути десь внизу — сніданок для слуг, голоси, які живуть своїм життям, де немає моєї і Ліариної біди. Я відчуваю себе вирваною з цього світу, мов аркуш, підкинутий й забутий вітром.

Він заходить, як завжди; його кроки точні, без зайвих шумів, але зараз кожен крок відлунює в мені, ніби б’ється у печі. Арден кидає на мене погляд — холодний, розрахований — і сідає навпроти, не торкаючись. На столі між нами лежать залишки тієї ночі: порожній келих, пляшечка з темною рідиною, і шматок тканини, що досі липка від кислоти й страху.

— Ти не спиш? — каже він, наче питає про погоду. Його голос не несе співчуття. Він не вміє бути слабким, коли він сам у грі.

— Ні, — відповідаю коротко. Слова вириваються наче з грудей, що підступають до вириву: — Я не знаю, що робити.

В його очах пробігає тінь. Він схиляється вперед, і раптом весь його образ згущується — не лише людину, а стратега, мисливця, того, хто вимірює людські серця, як ваги.

— Ти маєш вибір, Патрісіє, — говорить він повільно. — І цей вибір не стосується лише тебе.

Я дивлюся йому в очі, шукаю там хоч промінчик людяності, але знаходжу лише холод. Серце стискається: його простота думки завжди була його силою і моїм прокляттям. Він продовжує, і кожне слово — це камінь на моїй душі:

— Я можу спробувати це виправити. Можу втрутитися і спробувати перехопити свого конкурента. Але допомога — не безкоштовна. Ти вже чула мої умови.

— Твої умови — приниження, — виривається в мене. — Ти віддав Ліару герцогу. Ти продумав усе, як гру. І тепер ти хочеш, щоб я стала твоєю, ніби це не злочин. Ти хочеш, щоб я грала за тебе. Ризикувала собою. Але винагорода яка мене чекає — смерть. Чи не так? 

В його обличчі немає докорів; лише холодний розрахунок. Він опускає голову і, як людина, що підраховує витрати, вимовляє те, що розкриває його справжнє обличчя:

— Якщо ти відмовишся — твоя сім’я страждатиме. Якщо ти відмовишся, я позбудуся всіх, хто завадить моєму плану. Пам’ятаєш, скільки ворогів у мене було? Дрібні борги, маленькі образи — усе це легко вирішити. Я не проситиму твоєї любові, Патті. Я вимагаю лояльності. Інакше твої батьки — і ті, хто може вам допомогти — стануть тими, хто заплатив за твоє «ні».

Слова падають у кімнаті, як сталева стріла. Кожне з них утворює холодний серпанок над моєю головою. Вони звучать не як погроза в гніві, а як холодний план, виміряний і спланований. У моїх вухах дзвенить — не лише страх, а й відраза. Хотілося б відповісти люттю, сказати, що я ніколи не продам душу, що краще помру, ніж піддамся йому. Але думки клинять інші: батьки, Ліара, їхні обличчя, які я бачу ночами у маренні.

— Ти не можеш, — шепочу я, і голос мій схожий на папір у вогні. — Ти не можеш робити їм боляче.

— Можу, — каже Арден просто. — І буду, якщо це мені знадобиться. Але краще домовитись. Краще для всіх. Ти можеш бути тим, хто врятує Ліару. Ти можеш зберегти своє ім’я. Ти можеш жити.

У його словах немає жодного співчуття, але є обіцянка — холодна, як бритва. І та обіцянка має вагу. Я відчуваю, як під вагою цієї ваги тануть мої запевнення у гордості. Бо що таке гордість, якщо не життя дорожчих за неї людей?

— Чому ти думаєш, що я погоджуся? — запитую я, хоч і знаю відповідь. Якщо я вдам, що погодилася у мене буде малесенький шанс щось виправити. Якщо відмовлюсь — він почне вбивати. І Ліара теж залишиться без моєї допомоги. Хоч я навіть уявлення не маю, чи саме можу їй зараз допомогти. 

Арден посміхається, але в цій посмішці немає тепла. Вона вузька, як шліфування крила.

— Бо ти боїшся, — відповідає він. — І бо я дам тобі вибір, що здається рятунком. Я знаю, як зробити так, щоб ти вірою мені віддала. Поступово. Малими кроками. Спочатку — повинність, потім — звичка, потім — відданість. Та й чи не це робить будь-який шлюб? Тільки я не буду приховувати умови.

Я відчуваю, як у моєму животі натягується вузол. Відраза і страх переплітаються з якоюсь дивною, гіркою надією — на швидке рішення, яке припинить біль. Але ця надія отруєна: вона вартує свободи меншої, ніж просто виживання.

Я мовчу, бо слова не можуть зіпсувати цю домовленість; краще думати, куди діяти.

— Ти даєш мені час подумати? — питаю нарешті.

В його погляді знову блимає розрахунок.

— Я дам годину. Достатньо, щоб зважити. Але пам’ятай: час — це не наш друг. Райсвенн шукає тебе. І він знайде. Я можу тебе вбити ще до того. Тоді слід зникне. І у мене не буде ніякого конфлікту з ним. Але слідом з тобою помруть твої батьки. А сестру твою перетворять на камінь. Або ж ти доведеш його до шлюбу. Втрешся йому в довіру. І будеш в усьому слухатися мене. 

Він встає, бере свою плащ і не дивиться на мене останній раз. Я залишаюся сидіти, і кімната наповнюється тишею, у якій кожен удар серця — це новий крок від свободи.

Коли двері за ним зачиняються, у мене в голові крутиться одне запитання: як жити з тим, що за мною стежать ті, кому я вже належу, навіть якщо вони про це ще не знають?