15

Знову двері відчиняються тихо. Але  я дригаюсь все одно. Бо спливло кілька годин а я все ще не визначилась з тим, що робити. Я тепер номінально власність Райсвенна. Про яку він ще не знає. Але ж дізнається. І мені страшно думати, що це для мене принесе.

Арден заходить із тим самим рівним кроком, що й увесь цей час: як господар світу, який несе власні правила. На таці у нього два келихи. Рідина в них — не вино, не вода; вона має колір затонулого сонця, ніби в ній міститься суміш бурштуна й ртутного блиску. Я відчуваю, як шкіра по спині вкривається сиротами.

— Я приніс дещо, — каже Арден спокійно. — Це зілля… Воно приховає мітку на певний час. Воно допоможе тобі витримати… тиск. 

Слова його звучать так, ніби він просто повідомляє про погоду. Я не розумію: навіщо він це приносить мені? Пам’ять про його умову — «ти будеш моєю» — ще свіжа в мені й гірчить на язиці.

— Що це за зілля? — питаю, хоч інстинкт кричить: не пий нічого від цієї людини.

Він опускає погляд на келихи, ніби читає свою відповідь наперед.

— Воно нестійке, — каже він. — Воно має діяти миттєво й лише якщо його правильно змішати. Я не буду пояснювати деталі — ти ще не готова до таких речей. Але вір мені: це дасть нам час.

Я вже хочу відштовхнутися, але в цей момент служниця, що зайшла раніше, зазирає у двері з тривогою на обличчі. Арден жестом просить її зачекати. Він піднімає один келих і підносить його мені.

— Випий, — його голос твердий, але в ньому немає спроби умовити. — Випий і ми вирішимо, що робити далі.

Паніка підхоплює мене. Я дивлюся на рідину: вона блищить, і в ній відбивається моє обличчя — здається блідим, чужим. Я відсуваю келих. Серце калатає так, що очі в нього блищать.

— Ні, я… — починаю я, і руки мої тремтять. — Я не вірю тобі.

Арден нахиляється і тихо промовляє:

— Я не проситиму тебе довіряти мені. Але якщо хочеш врятувати Ліару — там немає багатьох варіантів.

Він кладе келих на стіл поряд з іншим. Однією рукою він починає щось змішувати — я не бачу, що саме; я відчуваю лише запах, різкий, схожий на свіжу оцтову кислоту, що піднімає очі до сліз. Мені холодно від того запаху; він ріже, як метал.

— Він нестійкий, — повторює Арден, — і його потрібно поєднати безпосередньо перед випивкою.

Я мало не відштовхуюся. Він працює спокійно, рухи такі знайомі — як рухи людини, яка десятиліттями вміє перетворювати страшні речі на порядок. Це зовсім інша людина, ніж та яку я чекала в храмі вчора. Комедію про кохання йому вже не треба грати…

 Я бачу, як у нього в руках блимає маленька пляшечка, як він обережно додає каплю в кожен келих. Пара піднімається з поверхні рідини — не пар, а тоненький слід світла, як дим, який піднімається, і я відчуваю, що щось змінюється у повітрі.

Він простягає мені келих.

— Тепер пий, — каже повільно.

Я піднімаю його в тремтячих руках. Рідина холодна і прозора мов вода. Я відсуваюсь, плутаюсь у думках. Хочу потсавити келих назад, мої руки тремтять, я зачіпаю край столу, склянка з іншою рідиною поставлена Арденом хитається, він намагається зловити рівновагу, але його пальці торкаються склянки — і та перекидається.

Я встигаю зрізати погляд на мить — і бачу, як блискуча рідина зі свистом перевертається й розливається по моєму зап’ястю. Спочатку — холод, потім — як ніби хтось підпалив мені шкіру зсередини: гострий, пекучий біль, що розповзається по венах. Я завмираю, в горлі защеміло.

— Ні! — кричу у відчаї я, але крик заливає тільки спальню.

Рідина шипить на шкірі, піднімається тонкий кислий дим. Я притискаю долоню до місця, але відчую, як тканина прилипла, як зап’ястя палає. В очах стоїть туман.

Арден мить дивиться, потім крик — зовсім не той, що я чекаю від нього: це не лють і не холод, а паніка. Він кидається до мене, хапає за руку й намагається змити рідину з шкіри, ллє на неї воду, тягне тканину вбік.

— Господи, — шепоче він, і голос його ламається. — Ні…

Дим, який підіймається з мітки, не нагадує ні диму від свічки, ні диму від горілого масла. Він густіший, чорнуватий, і піднімається вузькою ниткою в повітря — і в цю нитку, ніби в магніт, прямує щось невидиме. Мені миттєво холодно: я відчуваю, як повітря в спальні ніби звужується.

Арден відриває погляд від мого палаючого зап’ястя і дивиться в кут кімнати, у напрямок, куди я не бачу. Його обличчя зблідло. Руки його тремтять. Він відводить мене назад, притискає до стіни, і слова вириваються з нього, такі гострі, що вони розсікають мене:

— Це було… не повинно було так спрацювати. Він відчує. Він уже відчуває.

Паніка росте в його очах, масштаби жаху вимірюються тишею, яка впала в кімнаті. Я відчуваю, як серце стрибає в горлі: це не просто опік. Це маяк. Це — виклик.

— Скільки… скільки часу? — прошепочу я.

Арден ще хвилину мовчить, затиснувши мою руку так, що болить, потім шепоче:

— Не знаю. Але небагато.

Він кидає мені погляд: у ньому — і жах, і розрахунок. Я розумію: наші кроки тепер рахуються не хвилинами, а подихами. Десь далеко, десь дуже близько, вогняний величезний хтось, кому уже вказали шлях.