14

Я провела ніч без сну. Свічки в спальній ниші майже згоріли, але їхнє тьмяне світло все ще кидає довгі тіні на стіни. Моє ліжко занадто велике й одночасно тісне; кожна м’яка складка ковдри нагадує про порожнечу, яку залишилося всередині. Під вікном стоїть вартовий — його силует час від часу розгойдується, як тінь на стіні, що дихає. Я чую кроки внизу, шепіт слуг, але вони далекі, як шум чужих життів.

Усе тіло ніби налите свинцем. Я прокручую в голові бал якого не було — киплять образи: стилет, кров, дим мітки, її крик. Ліара — на підлозі, дим в’ється навколо її зап’ястя, Арден — холодний, як лід. І потім те, що я не могла прогнати: відчуття, що ми розбудили щось, що не дрімає.

Двері моєї кімнати відчиняються без стуку. Він входить тихо, як і бувало робить — повільно, неначе кожен його крок обміряний заранее. Арден. У світлі, яке свідчить про настання дня, він виглядає ще суворіше, ніби сам ранок підкоряється його волі. Погляд його пронизує повітря, і я відчуваю, як щось у грудях стискається ще сильніше.

— Ти не спала? — каже він, й у простому питанні немає зацікавленості. Немає милості. Лише сталь.

Я не відповідаю одразу. Мовчу, бо слово зараз важче за камінь. Він підходить ближче і сідає на край ліжка. Тепер між нами ніби інше повітря: воно пахне владою.

— Ти бачила її? — питає він, але знає вже відповідь. — Вона кричала, — тихо додає, якби говорить сам до себе.

— Бачила, — вимовляю я. Голос дзвенить у кімнаті. — І я відчула… — я ловлю себе: це слово важче, ніж потрібно. 

Арден дивиться так, ніби оцінює, чи я ще здатна стояти. Потім він нахиляється і тихо, дуже тихо промовляє:

— Коли ти бачиш, як мітка «димить», — він робить невеликий знак рукою, як хтось, хто радається невеликій зміні у спорядженні, — це означає не лише згасання. Це розрив. Це — сигнал. Вона не згасла без сліду. Вона вибухнула.

Слово «сигнал» падає на мене важким дзвоном. У голові шелестить, немов вікно, що тріснуло від морозу.

— Хто почує ці сигнали? — прошепочую я.

Він не відразу відповідає. Його очі темніють, і в них — холод тієї ночі.

— Той, чию печатку порушили, — каже Арден, і кожне його слово — це не просто факт, це обчислення. —А герцог Райсвенн відчуває такі крики краще за будь-кого. Він їх відшукує. Він знаходить.

Я відчуваю, як всередині щось ламається. 

— Ти це робив нарочно? — голос мій підступає до крику, але я стримуюся. — Ти відрікся від неї… ти різав її — і це викликало цей… цей сплеск!

Арден дивиться на мене, і в його погляді не читаю жалю. Лише холодну, тверду логіку.

— Я зробив те, що мав зробити, — каже він, без запинки. — І так — розріз по мітці вистрілив імпульсом. Він сильніший за звичайні дотики: кров, біль, переривання — усе це посилює хвилю. Якщо зачепити твою —  Райсвенн відчує це. І він не прийде тихо.

Я намагаюся зосередити думки. Якщо те, що він каже — правда, то часовий проміжок між сигналом і приходом дракона — не просто деталь, це підвалини нашого шансу. Моя грудна клітина стискається від паніки й одночасної, огидної ясності: я — джерело його сили. Тепер я —  зоря у його прицілі.

— Що ти хочеш? — вимовляю нарешті, бо мовчання стає нестерпним. Хочу, щоб голос мій був твердим, але він тремтить. 

Відповідь приходить миттєво, ніби він не міг чекати, щоб промовити її:

— Стати сильнішим, — каже Арден спокійно. — Бо радше я зможу грати з правилом, ніж дозволю йому диктувати їх. Ти думаєш, я не знаю ціни? Але ти маєш пам’ятати: якщо Райсвенн знайде істинну, його дракон зростає. Якщо її знищать — він гине. У мене в руках інструмент, Патрисіє. І я не віддам його просто так.

Мовчання знову стискає нас. Я дивлюся у вікно — світанок вже поволі блідніє, але за ним ніби насувається ще темніше, ніж ніч — небо мого світу тепер поділилося на «до» й «після». Я розумію, що мої наступні кроки — це не лише моє життя. Це переміщення фішок на дошці, у якій я опинилася випадково.

— У тебе є кілька годин, — каже Арвен, як підсумок. — Або він — або я. Подумай.

Він встає, голос його ланцює кімнату, і я знаю: це не прохання. Це ультиматум. І в його очах — не тільки розрахунок, а й те, що мене лякає найбільше: впевненість людини, котра вважає, що може скоригувати долю богів.

Коли двері за ним зачиняються, я лишаюся в тиші, і цей час — мої години, моє сире поле вибору. У голові дзвенить одне слово: сигнал. І десь далеко, там, куди не доходить мій голос, ймовірно, вже чують його.