5

Карета під’їжджає до високих воріт палацу Ардена, і серце моє стискається, коли я бачу цю чужу розкіш. Камінь у стінах темніший, ніж у нашому домі, вікна – вузькі й глибокі, наче вежі дивляться на мене з осудом. Коли дверцята відчиняються, холодний запах залізних решіток змішується з ароматом дорогих трав’яних олій. Слуги мовчки вклоняються Арденові, а я відчуваю себе полонянкою.

– Пані Патрисіє, сюди, – служниця у сірій сукні кланяється мені, але її очі блищать непрохованою цікавістю. – Пане, я проведу її до купалень.

Арден лише киває, навіть не глянувши на мене. Я йду за служницею довгими коридорами, де стіни прикрашені шкурами драконів і темними гобеленами. Пахне димом і прянощами. Усе це здається надто чужим і загрозливим, ніби я ступила у серце лігва.

Коли ми нарешті заходимо до купальні, мене оточує пара – гаряча, трав’яна, з нотками кориці й м’яти. Великий басейн із чорного каменю блищить у світлі смолоскипів, пар клубочиться, мов дим із жерла вулкана.

– Знімайте одяг, пані, – говорить служниця, наче це найзвичніше у світі. – Ванна допоможе вам розслабитись після дороги.

– Я не збираюся купатися, – виривається у мене. – Я… я не хочу.

Вона злегка усміхається, але продовжує діловито розшнуровувати мою сукню, мов дитині, яка вперто стоїть на своєму. Я відчуваю, як гнів і сором одночасно обпікають щоки, та сил для протесту дедалі менше.

Коли важка тканина сповзає з плечей, служниця раптом завмирає. Її погляд опускається мені на спину й руку, і вона блідне так, ніби побачила привида.

– О, Боги… – ледь чутно шепоче вона. – Це… знак…

Я різко обертаюсь, притискаючи одяг до грудей, але вже бачу в її очах те, чого так боялася: страх і шану водночас.

– Який знак? – питаю я різкіше, ніж хотіла. – Що ти бачиш?

Вона опускає голову, наче боїться сказати зайве.

 – Це мітка… не Ардена. Це мітка дракона Райсвенна.

Серце моє гупає так, ніби хоче вирватися назовні. У горлі пересихає. Я пам’ятаю дотик того чоловіка, герцога, його холодний погляд… і розумію, що від нього залишився слід, який тепер бачить чужа служниця.

Служниця шепоче ще тихіше, схиляючись до мене: 

– Не кажіть нікому. Ніхто не повинен знати. Інакше вас не захистить ніхто…

У мене паморочиться в голові. Я притискаю руки до шкіри, ніби хочу стерти цю мітку, але вона наче палає під пальцями. Мої думки розлітаються – страх, сором, лють, і десь глибоко… невимовна тривога.

Служниця відступає на крок, так і не зводячи очей з мітки на моїй шкірі. Вона виглядає наляканою, але й занадто збудженою, щоб мовчати. Я намагаюся вловити її руку, вмовити не казати нічого, але вона різко відштовхує мене й біжить до дверей.

– Почекай! – кричу я, але крик тоне в клубах гарячої пари.

Двері розчиняються, і в приміщення входить Арден. Він рухається швидко, мов хижак, очі темніють, в них грає зловісне світло смолоскипів. На мить у мене з’являється ілюзія, що він сам вивергнувся з цього кам’яного басейну, такий же гарячий і небезпечний.

Я кидаюся за рушником, намагаючись прикрити тіло, але все відбувається надто пізно. Його погляд ковзає по мені, і сором обпікає сильніше, ніж пар у кімнаті. Я відчуваю себе роздягнутою не лише тілом, а й душею.

– Що це? – його голос низький, хриплуватий. Він дивиться не на мене, а на візерунок, що світліє на моїй шкірі. – Хто посмів?..

– Це… нічого, – видавлюю я крізь сльози. – Це помилка!

Служниця, що стоїть позаду, низько кланяється, але не ховає тріумфальної іскорки в очах. Вона зробила свою справу – і тепер чекає, що господар відреагує.

Арден наближається, і я притискаюся до холодної стіни, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Його пальці торкаються моєї руки, мітки, і я здригаюся від цього дотику.

– Райсвенн… – він вимовляє це ім’я майже зі зневагою. – Герцог не міг би так легко залишити свою мітку. Як ти її здобула, Патті?

Я трусну головою, відчуваючи, як у грудях зростає паніка. 

– Я не просила цього! Я навіть не знала!

– О, ти знала, – він стискає моє зап’ястя міцніше. – Бо тіло твоє пам’ятає його дотик. І тепер ти належиш не мені.

Сором душить мене. Я намагаюся вирватися, але сил бракує. У голові лунає лише одне: чому все, чого я так боялася, знову стає правдою?

– Відійдіть, – коротко кидає Арден служниці, і та, низько вклонившись, хутко зникає за дверима.

Ми лишаємося наодинці, і в тиші купалень чути тільки крапання води й моє збите дихання.

Він не відпускає моє зап’ястя. Його пальці гарячі, мов розпечене залізо.

– Ти розумієш, що це означає? – його голос глухий, небезпечний. – Ти носиш мітку чужого дракона. Райсвенн відзначив тебе своєю істинною.

Я відчуваю, як земля йде з-під ніг. – Я не просила цього! – зриваюся на крик. – Я навіть не знала, що він… що він…

– Замовкни, – ріже він холодно. – Не важливо, чого ти хотіла чи не хотіла. Мітка є. І вона ставить мене в принизливе становище.

Його очі палають гнівом, але під ним криється щось інше — розгубленість, відчай, біль.

– Ти ж розумієш, – він нахиляється ближче, так що я відчуваю жар його подиху, – що я мав усі наміри зробити тебе своєю дружиною. Але тепер… тепер я змушений вирішити: чи залишити тебе, ганьблячи себе перед богами, чи віддати Райсвенну, ніби річ, яка йому належить.

– Я не річ! – вириваюся я, але його хватка тільки міцнішає.

– Для богів ти саме річ, – прошипів він. – Для них ти печатка на чиїйсь долі.

Я намагаюся знайти слова, щоб хоч якось захиститися, але в горлі клубком стоїть образа й страх.

Він раптово відпускає мене, ніби доторкнувся до чогось, що обпекло йому шкіру. Відходить на крок, втупившись у стіну.

– Райсвенн… – злісно вимовляє ім’я. – Чому саме він?

Я мовчу, бо відповіді немає.

Арден різко обертається й каже вже тихіше, але ще небезпечніше:

– Якщо я залишу тебе при собі, я кинув виклик богам. Якщо віддам йому – втрачу тебе. В обох випадках я програю.