3

Я відриваю погляд від карети, відчуваючи, як холод пробирає кістки. Герб Райсвеннів палає темним золотом, і ця тиша довкола здається ще зловіснішою. Я стиха питаю лакея, намагаючись не зрадити паніки в голосі:

— Що ти думаєш? Чому він тут?

Мій супутник хмуриться, відводить очі, наче боїться сказати зайве, але все ж відповідає так само пошепки:

— Я чув… є чутки серед слуг. Кажуть, герцог Райсвенн іноді забирає наречених із мітками істинних. Просто з храму, вже після того, як зійшло благословіння богів. Сила його роду така велика, що супроти неї не може вистояти жоден дрібний клан. Ніхто й не пробує.

Я різко обертаюся до нього, ледве стримуючи вигук:

— Це неможливо! Якби таке справді відбувалося, про це знали б усі! Усе королівство гуло б від чуток!

Лакей знову дивиться на мене тим самим важким поглядом, наче шкодує, що заговорив, але все ж каже:

— Не всі чутки призначені для вух шляхти. Кому вигідно розповідати про справи герцога? Хто зважиться нажити собі такого ворога? Пані, про подібне говорять тільки ми, слуги. Ми передаємо історії один одному пошепки, коли хазяї не чують. Бо саме ми бачимо більше, ніж нам дозволено.

Я мимоволі здригаюся. Якщо це правда — моє становище ще гірше, ніж я думала. І чомусь у мене виникає лихе передчуття: ця карета тут не випадково.

Холодний подих страху стискає мені груди. Я дивлюся на темний герб на дверцятах карети й раптом усвідомлюю: мітка істинної жевріє не на мені. Вона на Ліарі. Якщо те, що каже лакей, правда, то саме моя сестра в небезпеці. Герцог не приїхав по мене. Він міг приїхати по неї.

Мене охоплює паніка. Я не знаю, що робити, думки плутаються. Я хочу бігти, кричати, схопити сестру й забрати її далеко звідси. Але я лише стою в тіні й стискаю кулаки так, що нігті впиваються в шкіру. Ліара зараз у домі, беззахисна, навіть не підозрює, яка небезпека нависає над нею.

— Я мушу щось зробити, — прошепотіла я сама до себе.

І єдина думка, яка спадає на гадку, здається мені безумством, але іншого виходу немає. Якщо чутки про Райсвенна хоч частково правдиві, Ліару може захистити лише Арден. Він її істинний, він має право й обов’язок стояти між нею та будь-ким, навіть герцогом.

Мене пересмикує від огиди при одній думці про те, щоб просити його. Після всього, що він зробив зі мною. Після того приниження в храмі. Але зараз ідеться не про мене.

Я піднімаю голову й вдихаю глибше, намагаючись приборкати страх. Якщо я хочу врятувати сестру, я повинна знайти Ардена. І змусити його виконати свій обов’язок.

Я роблю крок назад у напрямку до дверей дому. Рішучість палає в мені: я мушу знайти Ардена. Лакей, що досі тримався поруч, різко хапає мене за руку.

— Пані, не можна! — його голос тремтить від тривоги. — Якщо повернетеся зараз, усе пропало. Вас помітять, упізнають…

— Відпусти, — шиплю я, намагаючись вирватися. — Я мушу попередити Ардена. Він єдиний, хто може врятувати мою сестру.

— Це безумство! — він стискає мою руку ще дужче, наче намагається втримати мене силою. — Ви не розумієте, у що втручаєтесь. Герцог не той, кого можна зупинити.

Я відчуваю, як у мені спалахує гнів.

— Краще я ризикну сама, ніж стоятиму осторонь, коли Ліару заберуть! — вириваюся з його хватки, і тканина сорочки рветься на плечі.

Наші голоси, хоч і приглушені, привертають увагу. Я чую кроки й сміх — і раптом перед нами виринають двоє слуг у темних камзолах із срібною вишивкою. Я одразу впізнаю їх: люди Ардена. Вони зупиняються, вдивляються в мене.

— Хто тут? — один примружує очі. — Гей, хлопче, чого ви тут нишпорите?

Я завмираю, намагаючись не показати страху. Але холод пробігає по спині: вони вже запідозрили, що щось не так.

Я роблю крок убік, намагаючись оминути слуг Ардена, але один із них різко простягає руку й хапає мене за плече. Я здригаюся, і в ту ж мить шапка злітає з моєї голови й падає на землю. Мої коси вибиваються назовні, освітлені смолоскипами біля воріт.

— Це жінка! — вигукує один із них.

Другий одразу пізнає мене, і в його очах спалахує зловтіха.

— Ось вона, колишня наречена! Пан Арден шукає її по всьому дому.

Я відчуваю, як земля йде з-під ніг. Усі мої старання, страх, переодягання — марно. Мене схопили так легко, ніби я дитина, що намагалася погратися в дорослі ігри.

— Відпустіть! — намагаюся вирватися, але їхні руки сильні й безжальні. Вони стискають мої плечі так, що я ледве не зойкаю від болю.

Лакей, блідий як полотно, намагається втрутитися:

— Це моя провина, панове, я…

Але його одразу відштовхують убік. Весь світ замикається для мене в цих залізних пальцях на моїх руках і в розумінні: мене вже почали шукати в домі. І тепер я в руках тих, від кого найбільше хотіла втекти.

Мене тягнуть коридорами, руки боляче стискають пальці слуг. Я спотикаюся, намагаюся вирватися, але марно. Шепіт розлітається довкола — усі бачать, що це я, утікачка. Мене ведуть до нього.

Двері розчиняються. Я падаю на коліна перед Арденом. Він сидить біля каміна, спокійно дивиться на якісь записи, наче ніщо в світі не може його схвилювати. І тільки коли я задихано прошу:

— Благаю тебе, Ардене, врятуй Ліару! Не віддай її Райсвенну. На ній мітка істинної, він забере її, якщо дізнається.

Він підводить очі. Повільно відкладає перо. У його погляді з’являється щось важке, холодне. Він встає і підходить ближче. Його пальці торкаються мого підборіддя, змушують підняти голову.

— Можу, — тихо каже він. — Але навіщо мені це?

— Бо вона невинна! Бо ти можеш це зробити! — мій голос тремтить, у грудях пече від страху й безсилля.

Він нахиляється ближче, і я відчуваю його подих.

— Я зроблю це, Патті. Але тільки за однієї умови. — Його слова звучать тихо, але в них холодна сталь. — Ти знову будеш моєю. Ти віддаси мені своє серце, свою відданість… і свою любов.

Вогонь у каміні колише тіні на його обличчі. Він виглядає як хижак, що вже тримає здобич у лапах. А я — здобич.