5

Я сиджу на краю ліжка, Ліара поруч, стискає мою руку так сильно, ніби боїться відпустити. Вона мовчить, але я бачу, як її губи тремтять від невимовних слів. Ми обидві виснажені, розбиті, і все ж я не можу дозволити собі розслабитися. В голові постійно крутиться попередження лакея.

Раптом у двері тихо стукають. Ми з Ліарою здригаємось одночасно. Вона кидає на мене зляканий погляд, але я жестом наказую мовчати. Двері прочиняються, і до кімнати прослизає той самий чорнявий хлопець. Він закриває за собою й озирається, наче боїться, що за ним хтось стежить.

— Пані, у мене є план, — його голос тихий, але рішучий. — Якщо чекати, буде запізно. Вони можуть прийти за вами будь-якої миті.

Я підводжуся, відчуваючи, як Ліара все ще не відпускає моєї руки. В її очах — паніка. Але я киваю лакею:

— Говори.

Він робить крок ближче, його погляд серйозний, доросліший за його роки.

— Вам треба переодягнутися хлопцем. Слугою. Так ви зможете вийти з дому непомітно. У коморах є одяг, який можна дістати. Я подбаю про це. Якщо ви піднімете каптур і триматиметесь убік, ніхто не розпізнає вас серед слуг.

Я дивлюся на нього, серце калатає, ніби прагне вирватися з грудей. Ідея звучить безумною, та водночас… єдино можливою. Ліара різко шепоче:

— Це занадто небезпечно! Якщо нас зловлять, усе пропало.

Але хлопець лише похитує головою.

— Якщо залишитесь, пані, пропало й так. Лорд Арден уже вирішив вашу долю. Вам треба діяти зараз, поки є шанс.

Я ковтаю клубок у горлі. Мої пальці самі по собі знову стискають руку сестри.

— Якщо це справді єдиний шлях… тоді я зроблю це. Я втечу.

Слова даються важко, але щойно вони злітають з вуст, я відчуваю, ніби всередині загоряється іскра рішучості. Тепер у мене є план. Хоч би й безумний — але план.

Ліара нервово ходить по кімнаті, закусуючи губу. Вона зупиняється й раптом каже:

— Можливо, мій колишній наречений допоможе. Він живе в місті, і якщо ти зможеш дістатися до нього, він не відмовить. У нього добре серце, я це знаю.

Я підводжу голову, але сумнів одразу стискає груди.

— Ліаро, а якщо він уже образився? Ти ж відмовила йому заради Ардена. Чи захоче він ризикувати заради мене? — питаю тихо.

Сестра сідає поруч і бере мене за руку.

— Ти залишишся без захисту роду й без грошей, Патті. Ти знаєш, як світ ставиться до жінки без підтримки. Тобі потрібен союзник. Я вірю, що він не відвернеться. Ми знайдемо шлях.

Мене душить відчай. Вона має рацію — без імені, без приданого я ніщо. Я не зможу ні зупинити чутки, ні відбитися від тих, хто захоче використати мою слабкість. Мені конче потрібна чиясь підтримка, але де її взяти?

Ми довго обговорюємо все — як дістатися до міста, як уникнути переслідування Ардена, що робити, якщо колишній Ліари не захоче нам допомогти. Серце то стискається від страху, то розширюється слабкою надією.

Раптом двері тихо прочиняються. У кімнату заходить лакей, той самий, що шепотів мені у дворі. У руках він тримає згорток.

— Я приніс, — каже він пошепки й розгортає одяг. Простий камзол, темні штани й старий плащ. — Якщо вдягнете це, вас легко приймуть за хлопця.

Я торкаюся тканини, й у мене холоне всередині — це моя єдина перепустка до свободи.

Але в ту ж мить у дверях з’являються інші слуги. Вони вклоняються й чемно кличуть Ліару, мовляв, настав час перевдягатися для весільного балу. Вона кидає на мене тривожний погляд, стискає мою руку востаннє й виходить із кімнати.

Я залишаюся сама з лакеєм і згортком у руках. Серце калатає, мов барабан напередодні бою.