4

Двір зустрічає нас гулом голосів і метушнею слуг, які готуються до вечірнього святкування. Карета зупиняється, і в мене мимоволі перехоплює подих: цей дім завжди здавався надійним прихистком, а тепер він схожий на пастку.

Дверцята відчиняє один із молодших лакеїв — чорнявий хлопець, років не набагато старший за мене. Його рухи меткі, але руки трохи тремтять, наче він надто нервує. Він подає мені руку, щоб допомогти вийти, і в ту ж мить нахиляється ближче, шепочучи так тихо, що його слова губляться в шумі двору:

— Тікати маєте ви, пані.

Я застигаю, ноги підкошуються. Обертаюсь до нього різко, забуваючи навіть відпустити його долоню.

— Що ти сказав? — мій голос хрипкий і майже нечутний.

Він кидає тривожний погляд навколо — чи не чує хтось із гостей чи старших слуг. Потім відводить мене на півкроку вбік, ближче до тіні від карети.

— Пані, не голосніше, — просить він, нахиляючи голову. — Я їхав у кареті зі слугами. Чув розмову камердинера лорда Ардена. Він хвалився, що його пан не залишить вас у спокої.

У мене холоне кров. Я впираюся плечем у дверцята карети, щоб не впасти.

— Але ж… Арден одружився з моєю сестрою, — шепочу я. — Він отримав те, що йому було визначено богами. Навіщо йому я?

Хлопець нервово ковтає, стискає кулаки.
— Бо ви безприданниця. Ваша родина… банкрути. Це вже ніхто не приховує. Усе, що мали, відійшло вашій сестрі, істинній. А ви… ви залишилися ні з чим. І він сказав, що купить вас, як купують річ на торзі. Камердинер сміявся, мовляв, ви не зможете відмовитися, бо в вас нема вибору.

У грудях щось ламається. Я відчуваю, як до горла підступають сльози — гарячі, принизливі.

— Виходить, у їхніх очах я просто… товар? — голос мій зривається.

Лакей нахиляється ближче, його темні очі світяться співчуттям.
— Для них, можливо. Але не для всіх, пані. Я… не міг цього не сказати. Ви повинні знати правду.

Я вдячно вдихаю, хоч і тремчу від жаху.
— Чому саме мені тікати? — питаю тихо, не вірячи до кінця, що взагалі можу це обговорювати.

— Бо якщо лишитеся, він вас таки забере. Не сьогодні — завтра. Усе вже вирішено за вас, — його голос твердішає. — А втеча — це єдиний спосіб залишитися вільною.

Його слова падають важким тягарем на мої плечі. Я дивлюся на дім, де виросла, і розумію: відтепер він більше не мій.

Я ще стою приголомшена словами лакея, коли раптом відчуваю, як хтось смикає мене за рукав. Обертаюся й бачу Ліару. Її обличчя бліде, очі злякано ковзають по натовпу, що метушиться у дворі.

— Патті, — шепоче вона, — ти привертаєш занадто багато уваги. Всі дивляться на нас. Ходімо вже до дому.

Я кліпаю, намагаючись зібратися. Дійсно, кілька пар очей служниць і навіть кілька гостей затрималися на мені. Відчуваю, як жар сорому розтікається по щоках. Я поспіхом киваю й роблю крок убік, наче нічого не сталося.

Лакей, той самий чорнявий хлопець, нахиляється ще раз, але вже швидко й обережно, так, щоб Ліара нічого не запідозрила.

— Пані, я знайду привід потім зайти до вас, — його голос тихий, але рішучий. — Тільки будьте готові вислухати.

Я киваю, не сміючи глянути йому просто в очі. Серце калатає так гучно, що здається, його чує увесь двір.

Ми з Ліарою входимо до дому, і шум двору відразу віддаляється, залишаючи по собі важку тишу коридорів. Я піднімаюся сходами, тримаючи голову високо, хоч у грудях клубочиться клубок із сорому й гніву. Ззовні я намагаюся бути незворушною, та всередині — все кричить.

Арден. Його холодний погляд у храмі, коли він так легко зняв із мене обручку, наче це дрібниця. Його спокійна згода віддати моє життя на волю богів — без тіні сумніву, без жалю. А тепер ще й це. Він вирішив збезчестити мене ще більше. Купити мене, наче якусь поламану річ, яка вже нікому не потрібна.

Я стискаю пальці так, що нігті впиваються в долоні. Серце калатає від люті. Невже йому замало було принизити мене перед усім королівством? Невже він хоче, аби я стала його трофеєм, другим приниженням у низці його перемог?

Я відчуваю, як по щоках течуть гарячі сльози, але я не витираю їх. Нехай печуть. Краще вже так, ніж дозволити собі зламатися. У голові лише одна думка: я не дозволю йому цього. Краще зникну, краще згорю, але не стану його іграшкою.

Зупиняюсь у дверях своїх покоїв, роблю глибокий вдих. Усередині мене росте рішучість — слабка ще, хитка, але вже жива. Якщо лакей каже правду, я повинна слухати. Бо Арден — мерзотник, і він не зупиниться. І єдиний спосіб урятувати себе — діяти раніше, ніж він простягне руку.