1

В день, коли я мала вийти заміж, мій наречений одружився на іншій…

Сонце ще не встигло піднятися над обрій, а в нашому домі вже панує хвилювання. Слуги бігають із квітами, кухарі метушаться на кухні, музиканти налаштовують інструменти. Сьогодні має статися те, чого чекала вся родина — моє весілля.

Я сиджу перед дзеркалом, спостерігаю, як руки служниць прикрашають мої коси перлами та тонкими срібними нитками. Намагаюся не думати про тривогу, що стискає серце. Усе має бути ідеально, адже я виходжу за того, кого вважала найкращим вибором — шляхетного та сильного чоловіка, спадкоємця впливового роду.

— Ти сьогодні неймовірна, — шепоче моя молодша сестра Ліара, схилившись поруч. Її очі сяють захопленням, а в голосі бринить щира гордість.

Я усміхаюся й ніжно торкаюся пальцями її руки. І навіть не підозрюю, що вже за кілька годин ця сама рука стане причиною руйнування всього мого життя.

Велика зала переповнена. Запах свіжих квітів змішується з ароматом вина й солодощів, гомін гостей котиться, немов хвилі. Мій наречений, Арден, стоїть біля вівтаря у чорному камзолі, прикрашеному золотими візерунками. Його постать випромінює впевненість і силу.

Музика стихає, і всі погляди звертаються до дверей. Я крокую вперед, тримаючи сукню, розшиту сріблом. Моє серце б’ється гучніше за барабани.

Ліара йде поруч, як моя подружка нареченої. Вона тримає в руках срібний піднос із кубком вина, який ми маємо піднести жрецю для благословення. Усе йде так, як годиться: ми з Арденом підходимо до вівтаря, жрець розкладає священні символи, звучать слова про вірність і союз.

Я простягаю руки до кубка, але Ліара випереджає мене й передає його Арденові. Її пальці випадково торкаються його долоні.

І раптом світ ніби завмирає. Зі шкіри на зап’ясті сестри починає проступати сяйливий візерунок — тонкі лінії, що складаються у древній знак істинної пари. Гості зриваються зі своїх місць, хтось ахкає, хтось шепоче молитви.

Я дивлюся на це, не вірячи власним очам. Кров холоне в жилах. Це не може бути правдою. Це… не зі мною. Це з нею.

— Ні… — виривається в мене беззвучний шепіт.

Гомін миттєво зростає. Хтось із жінок у першому ряду схлипує: «Знак! Це знак!». Чоловіки вриваються у суперечку, вимагаючи припинити церемонію. Жрець здригається, але мовчить, уважно вдивляючись у сяйво, ніби сам не може повірити.

Арден дивиться на руку Ліари широко розкритими очима. Його груди підіймаються важко, обличчя блідне. Він повільно відпускає кубок, забуває про мене і простягає пальці до сестри, немов перевіряючи, чи не марево це.

— Це… не може бути… — його голос тремтить, але в ньому чути і благоговіння, і страх.

А Ліара стоїть бліда, наче віск, і дивиться то на власне зап’ястя, то на Ардена. У її очах — жах і нерозуміння, а в мене в душі — прірва.

— Тихо! — гримить голос мого батька, лорда Арвена. Він підводиться з почесного місця, обличчя його сповнене суворості. — Доля сказала своє слово. І ніхто не сміє перечити знаку.

Мати піднімається поруч із ним, витираючи тремтячими руками сльози. 

— Але весілля вже розпочате. Ми не можемо допустити ганьби, не можемо відштовхнути благословення богів. — Її погляд ковзає до Ліари. — Воно відбудеться. Але не з тобою, доню… — її голос зривається, коли вона дивиться на мене. — А з тією, що виявилася істинною парою Ардена.

Мене наче вдаряє. Мої коліна тремтять, дихання перехоплює. Сестра хапається за груди, шепоче, що це помилка, але слова батьків — як вирок. Весілля триватиме. Тільки вже не моє

Я сиджу, мов скам’яніла, не в силах зрозуміти, що відбувається. Серце б’ється так швидко, що я майже не чую голосів довкола. Усе ніби заглушене, віддалене. Лише одна думка роздирає мене на шматки: це мав бути мій день, моя клятва, моє життя. А тепер… усе втрачено.

Ардена, мого нареченого, кличе жрець, аби він висловив свою волю. Усі погляди звернені до нього. Я чекаю на хоч якусь ознаку сумніву, розгубленості, болю. Але він піднімає голову, говорить рівно й спокійно, наче мова йде не про моє серце, а про звичайну справу.

— Мені все одно, — каже Арден тоном, який різко врізається в мою свідомість. — Якщо боги вказали мою істинну пару, я приймаю їхню волю. Я готовий одружитися з Ліарою.

Його слова б’ють сильніше, ніж будь-який удар. Я задихаюся. Хтось з гостей охкає, мати стискає мені руку, але я вириваюся. Бо не можу витримати. Не можу повірити, що людина, з якою я мала ділити життя, так легко зрікається мене. Так спокійно вирішує викреслити мене зі свого майбутнього.

Світ хитається під ногами. А я не можу ні крикнути, ні заплакати. Лише сиджу, наче лялька з розбитим серцем, тоді як мій жених уже готується стати чоловіком моєї сестри.

А потім він повертає до мене голову. У його погляді — ні крихти жалю. Лише суха байдужість.

— Обручку, — мовить Арден так, ніби просить передати йому плащ чи кубок. — Віддай її мені.

Моє серце стискається від болю, а в очах піднімаються сльози. Я не вірю, що він може бути таким жорстоким. Обручка — символ нашої обітниці, мого кохання, моїх надій. І тепер він забирає навіть це.

Я тремтячими руками знімаю перстень. Сльози вже течуть вільно, розмиваючи картину світу. Простягаю йому долоню, і холод металу залишає мене разом із уламками моїх мрій.

Він бере обручку так само спокійно, як і вимовив своє прохання. Без подяки, без жалю. А я стою перед усіма розчавлена, розбита, без права на слово.

Церемонія триває далі, але я бачу лише розмиті тіні й світло від свічок. Слова жреця долинають уривками, наче крізь воду. Я чую лише власний біль і шепіт довкола.

— Її життя зруйноване, — тихо мовить тітка Глорія десь поруч. — Тепер усьому королівству відомо про цей сором. Хто ж візьме її в дружини після такого?

— Не говори так, — шипить мати, та її голос зрадницьки тремтить. — Вона ж моя донька…

— Донька чи ні, але пляма залишиться, — не здається Глорія. — Вона осоромлена. І цей сором не змиє жодна молитва.