1

В день, коли я мала вийти заміж, мій наречений одружився на іншій…

Сонце ще не встигло піднятися над обрій, а в нашому домі вже панує хвилювання. Слуги бігають із квітами, кухарі метушаться на кухні, музиканти налаштовують інструменти. Сьогодні має статися те, чого чекала вся родина — моє весілля.

Я сиджу перед дзеркалом, спостерігаю, як руки служниць прикрашають мої коси перлами та тонкими срібними нитками. Намагаюся не думати про тривогу, що стискає серце. Усе має бути ідеально, адже я виходжу за того, кого вважала найкращим вибором — шляхетного та сильного чоловіка, спадкоємця впливового роду.

— Ти сьогодні неймовірна, — шепоче моя молодша сестра Ліара, схилившись поруч. Її очі сяють захопленням, а в голосі бринить щира гордість.

Я усміхаюся й ніжно торкаюся пальцями її руки. І навіть не підозрюю, що вже за кілька годин ця сама рука стане причиною руйнування всього мого життя.

Велика зала переповнена. Запах свіжих квітів змішується з ароматом вина й солодощів, гомін гостей котиться, немов хвилі. Мій наречений, Арден, стоїть біля вівтаря у чорному камзолі, прикрашеному золотими візерунками. Його постать випромінює впевненість і силу.

Музика стихає, і всі погляди звертаються до дверей. Я крокую вперед, тримаючи сукню, розшиту сріблом. Моє серце б’ється гучніше за барабани.

Ліара йде поруч, як моя подружка нареченої. Вона тримає в руках срібний піднос із кубком вина, який ми маємо піднести жрецю для благословення. Усе йде так, як годиться: ми з Арденом підходимо до вівтаря, жрець розкладає священні символи, звучать слова про вірність і союз.

Я простягаю руки до кубка, але Ліара випереджає мене й передає його Арденові. Її пальці випадково торкаються його долоні.

І раптом світ ніби завмирає. Зі шкіри на зап’ясті сестри починає проступати сяйливий візерунок — тонкі лінії, що складаються у древній знак істинної пари. Гості зриваються зі своїх місць, хтось ахкає, хтось шепоче молитви.

Я дивлюся на це, не вірячи власним очам. Кров холоне в жилах. Це не може бути правдою. Це… не зі мною. Це з нею.

— Ні… — виривається в мене беззвучний шепіт.

Гомін миттєво зростає. Хтось із жінок у першому ряду схлипує: «Знак! Це знак!». Чоловіки вриваються у суперечку, вимагаючи припинити церемонію. Жрець здригається, але мовчить, уважно вдивляючись у сяйво, ніби сам не може повірити.

Арден дивиться на руку Ліари широко розкритими очима. Його груди підіймаються важко, обличчя блідне. Він повільно відпускає кубок, забуває про мене і простягає пальці до сестри, немов перевіряючи, чи не марево це.

— Це… не може бути… — його голос тремтить, але в ньому чути і благоговіння, і страх.

А Ліара стоїть бліда, наче віск, і дивиться то на власне зап’ястя, то на Ардена. У її очах — жах і нерозуміння, а в мене в душі — прірва.

— Тихо! — гримить голос мого батька, лорда Арвена. Він підводиться з почесного місця, обличчя його сповнене суворості. — Доля сказала своє слово. І ніхто не сміє перечити знаку.

Мати піднімається поруч із ним, витираючи тремтячими руками сльози. 

— Але весілля вже розпочате. Ми не можемо допустити ганьби, не можемо відштовхнути благословення богів. — Її погляд ковзає до Ліари. — Воно відбудеться. Але не з тобою, доню… — її голос зривається, коли вона дивиться на мене. — А з тією, що виявилася істинною парою Ардена.

Мене наче вдаряє. Мої коліна тремтять, дихання перехоплює. Сестра хапається за груди, шепоче, що це помилка, але слова батьків — як вирок. Весілля триватиме. Тільки вже не моє