Продана

— Ти продана, красуня. Продана мені. Так що, запам’ятай моє ім’я. Олег Кріпацький. Ти все одно будеш моя.

Зухвалий хлопець прошепотів мені це на вухо, коли я відмовила йому в танці. Він повернувся до свого друга за іншим столиком. Я не була п’яна, та у мене все одно запаморочилась голова.

— Ти побіліла. Це навіть в такій темряві видно, – зауважила Софія.

— Що він тобі таке сказав, Лесь?

Музика була не гучна, але все одно не дала подругам почути слова хлопця. Моніка доторкнулась до мого плеча. Я майже все розповідала подругам про себе. Та цього я не хотіла їм говорити. Невже це може бути правдою? Я б не повірила, та він говорив так впевнено.

Подруга потрясла мене.

— Вибачте, дівчата. Я, мабуть, поїду додому. Щось настрій зник.

Я намацала свою сумочку та дістала телефон, щоб написати водію.

— Невже якийсь хлопак зміг налякати нашу принцесу? – зухвало спитала Софа.

Принцеса. Прізвисько яке прилипло до мене ще в школі. Я ж донька свого батька, а він – “Король Аромату”. Тож я не могла бути ніким іншим.

Софія та Моніка – мої найкращі подруги ще з 7 класу, коли я перейшла у нову школу. Та навіть вони іноді нагадували мені, що я не звичайна дівчина в клубі. І ніколи не буду.

Я не звернула уваги на шпильку подруги. Просто попрощалась та вийшла на вулицю чекати на водія. Початок вересня був теплий, та о 11 вечора було холодно в шкіряній сукні без рукавів. Та водій приїхав вже через 10 хвилин, тож я не стала повертатися до клубу.

До дома їхати пів години. І я вирішила розговорити водія. Він вже давно працює на батька та багато чого знає.

— Кирил, а ви знаєте такого хлопця – Олега Кріпацького?

Чоловік подивився в дзеркало. Я намагалась зробити просто зацікавлений погляд. Не хотіла, щоб він побачив страх.

— Не знаю, – сухо відповів він.

Та я добре знала його. Він збрехав. Я спробувала ще раз.

— Може чули таку фамілію? Мені здається, я чула десь її. Та невпевнена. Просто Моніка почала спілкуватися з цим хлопцем в клубі. Але мені він не сподобався. Може все ж ви щось знаєте?

Чоловік знову спіймав мій погляд в дзеркалі.

— Я теж добре вас знаю, пані Леся. Залиште ці запитання вашому батьку. Я нічого не можу вам розповісти.

— Серйозно? – здивовано спитала я.

— Вибачте.

Ми приїхали додому, та батька не було там. Вони з мамою десь вечеряють. Я піднялась у свою кімнату. Важко у 25 жити в одному домі з батьками, але вирватися з їх “гнізда” не так вже і просто. Я могла бути де завгодно, але тільки в найкращих місцях. Спілкуватися з ким завгодно, та їх спочатку треба було познайомити с батьками. Я могла робити що хочу, але я була повинна повертатися завжди додому. А ще й працювати лише в сімейному бізнесі. Я ж єдина спадкоємиця. Часто люди навколо мене думають, що бути донькою короля легко та прекрасно, але вони не знають, що в мене не було вибору. Ніякого вибору в цьому житті. Та не вже це переходить усі межі?
 

Відкласти розмову з батьками прийшлось на ранок. Хоча я і не спала півночі через цього. Намагалась повірити, що це не правда. Тому я буда дещо розбита, коли вийшла снідати. Та батьки вже закінчували з їжею. Кращого й не вигадаєш. Мені все одно нічого не лізе до рота.

— Ви знаєте Олега Кріпацького? – одразу спитала я.

Здивований погляд на мене. Потім вони подивились один на одного. Мовчазна розмова між ними була короткою. Адже батько завжди був прав.

— Так що?

— Присядь, будь ласка, – попросила мама.

Я відмовилась. Я стояти не можу на одному місці, сидіти тим паче.

Батько строго подивися на мене та вимовив як вирок:

— Олег – твій наречений.

Я вхопилась за спинку стільця.

— Мені не почулось? Наречений?

Я подивилась на маму. Вона лише підтвердила це.

— Тож він був прав. Ви продали мене, – тихо сказала я. Та мій гнів наростав. І далі я вже не могла говорити тихо. – В якому віці ви живите? В якій країні? Ви що здуріли? Як це прийшло вам в голову? Мама! Скажи, що ти не згодна з цим.

— Я повністю підтримую рішення твого батька. Олег чудовий хлопець. Ми з ним спілкувались. Він з нашого круга. Кращого бути не може.

— Здуріти можна! Що це вам дасть?

— Кріпацькі довгий час були ворогами та конкурентами. Але поєднавши обидві сім’ї ми зробимо наш бізнес тільки краще, – величаво відповів батько. Та після цього чи можна вважати його саме батьком? Я в цьому сумнівалась.

— Ось так, – безсило промовила я, – віддаєш свою принцесу за принца, щоб об’єднати два королівства в імперію. Тільки я відмовляюсь бути твоєю розмінною монетою.

— Ти будиш робити те, що я скажу, Леся. Я твій батько.

— Ти повинен був бути моїм батьком, а не паничем. Ти сам виховав мене вільною. І я такою буду.

Я збиралась втекти з цього дому, та Сергій Олевський як завжди мав свої плани.