Розділ 15 "Нитки зв'язку"

Я ​не могла навіть спокійно усидіти на місці, ходила з кімнати в кімнату. Інесса намагалася мене заспокоїти, та їй це не вдавалося. Я не розуміла, що зі мною, і злилася на себе за такі хвилювання, але вже усвідомлювала: Рейнер займає занадто багато місця в моєму серці. Хоч як би я намагалася цього не приймати, правда залишалася правдою.

Пройшло вже три дні, а від них немає жодної вісточки. Невже щось трапилося? Мені було неспокійно. А що, коли вони вже всі мертві? Від таких думок мене охопив справжній жах, та я змусила себе заспокоїтися й не думати про погане. Ну та що з ними трапиться? Кейр і Рейнер — сильні альфи, тим паче з ними Лаура й Мартіас. Ці двоє самі в силах відстояти кордон. Невже ще якийсь ідіот вирішив напасти на них?..

​Та раптом я відчула різкий, пекучий біль у грудях — ніби мені щось ізсередини вирізали. Я закричала і впала на підлогу. Біль не зупинявся, я кричала що є сили... та він ставав тільки сильнішою. Інесса прибігла на мої крики. Побачивши мене, вона зблідла, кілька секунд стояла на місці, а потім підбігла до мене:

— Стасю, люба, що з тобою трапилося?

​Інесса не розуміла, що зі мною не так, але її присутність дещо заспокоїла. За роки, що я проживала в них, ця жінка стала для мене мамою.

​— Мені боляче, — крізь сльози сказала я. — Мені дуже боляче...

​Інесса не розуміла, про що я говорю.

​— Я піду і знайду Марту, а ти тримайся, чуєш? Все буде добре...

​Інесса вже підвелася, та я схопила її за руку:

— Не йди, Інессо, прошу, не залишай мене, мамо...

​А потім усе було наче в пітьмі.

​Я не знаю, довго ли була в цій темряві. Блукала наосліп, але тут взагалі нічого не було — суцільна пітьма. Де це я? Невже я померла? Невже це кінець? О ні, що тепер буде з Рейнером? Невже він теж відчував той біль, що й я? Тільки не це... Рейнере, пробач мені, але я, напевно, вже померла...

​Сльози стікали з моїх очей, і раптом сталося диво — я почула голос Рейнера:

​«Стасю, прокидайся, повертайся! Ти потрібна мені, прошу, повернись! Тільки ти зможеш мене врятувати...»

​«Рейнере, де ти? Про що ти?..»

​І після цього я прокинулася. Побачила, як Інесса дивиться на мене — в її очах стояли сльози, та вона намагалася приховати страх.

​— Стасю, тобі вже краще?

​Я дивилася на неї і раптом чітко зрозуміла, що справді почала вважати її мамою. Але напевно це недоречно, адже вона не моя рідна мати. Я повинна вибачитися за свої слова...

​Я піднялася на ноги — вони ще погано мене тримали, та я намагалася знайти сили й вистояти.

​— Мені вже краще, Інессо, набагато краще... Я хотіла попросити в тебе вибачення.

— За що? — здивовано спитала вона.

​— За те, що назвала тебе мамою. Пробач, якщо мої слова недоречні для тебе, пробач...

​— Ой, ну чого ти, дитя? Я завжди мріяла про дочку і дуже рада, що ти відчуваєш до мене такі теплі почуття. Адже ти справді стала для мене дочкою. Ти ще така юна, твій світ зламався, і я хотіла просто допомогти тобі, а потім полюбила всім серцем. Тому не потрібно вибачатися, ти нічого поганого не зробила. Тобі вже не болить?

​Я дивилася на цю жінку, мої очі були сповнені сліз. Жінка, яка шістнадцять років виховувала мене, зрештою відмовилася від мене, назвавши звіром і монстром. Батько, якого я любила, маніпулював і зрадив. А ця жінка ось так просто каже, що я її дочка...

— Стасю, ти тут? — я знову почула голос Інесси.

​— Так. Мені вже не болить, але в мене дивні відчуття... в мені ніби щось вирвали з грудей.

​Від почутих слів Інесса зблідла.

​— Невже ви знаєте, що зі мною?

​— Невпевнена, люба, я не впевнена... Я можу помилятися, але думаю, що з Рейнером щось трапилося. Щось дуже страшне...

​Від цих слів я ледь знову не впала. Невже це правда? А що, коли він загинув?.. Ні, ні, цього не може бути! Але потім я згадала, як у пітьмі чула його голос: «Тільки я можу врятувати його...»

​Він не помер.

— Інессо, він не помер!

​— Про що ти?..

​— Я чула його голос, він сказав мені повернутися. Він сказав, що тільки я зможу врятувати його... Я потрібна йому, я повинна знайти його і повернути!

​Із цими словами я вибігла на вулицю. І в ту ж мить побачила, як Мартіас несе Рейнера. Його тіло було нерухомим... Невже я запізнилася і він уже мертвий? Мої ноги стали неймовірно важкими, сил зосталося зовсім мало. Мартіас підняв на мене погляд і тихо сказав:

​— Він не мертвий... Але я не впевнений, що й живий.