Ртзділ 13 " Я знову я"

Я не знаю, як саме Мартіас хоче мене повернути, та чим більше я про це думаю, тим небезпечнішим це виглядає. А тут ще й Лаура… Але як вона хоче впоратися з відьмою? Вона ж вовчиця.

​Відьма, помітивши Лауру, тільки засміялася, а потім кинула:

— Ну ні, нічого не скажу, ти сильна. Але ти вовчиця, а не відьма, і ти не нашкодиш цьому тілу. Тож думаю, ти даремно прийшла.

​Лаура лише посміхнулася у відповідь, підійшла до Мартіаса, взяла його за руку, а тоді сказала:

— Я востаннє тебе попереджаю: або ти сама все зробиш, або ні...

​— Я вже сказала, що не поверну їй це тіло, воно тепер моє, і ви не залякаєте мене! — завинила відьма.

​Та потім сталося щось неймовірне. Я бачила, як Мартіас забирає у Лаури силу. Звісно, я знала, що Мартіас ділився з нею своєю енергією, поки вона була вагітна, але думаю, ніхто й гадки не мав, що Лаура здатна віддавати силу Мартіасу. Усі навколо стояли й дивилися на них із роззявленими ротами, а обличчя відьми від побаченого просто перекосилося.

​— Ні! — закричала вона не своїм голосом. — Це неможливо… Цього не може бути!

​У Мартіаса засвітилися очі. Він подивився на мене і вимовив:

— Belima tu mine turos.

Я нічого не зрозуміла, та це було єдине, що я встигла почути. А потім відбулося щось дивне: я ніби випливла зі свого тіла. Стояла поруч і дивилася, як це чуже, старе тіло відьми падає нерухомо на підлогу. «Що це зі мною? Невже я померла? Тепер я буду тут, привид?.. Невже це кінець?»

​Але Мартіас продовжував щось бурмотіти собі під ніс. Відьма кричала не своїм голосом — невже він завдавав їй болю? Рейнер підійшов до неї й різко розрізав їй руку ножем. Якимось дивом біль відчула я... Що це все таке?! Краплі крові капали на підлогу, а він знову виголосив уголос:

— Turunto memino atimus de lov, a manis ru belima tu mine turos.

І з відьмою сталося те саме. Рейнер підхопив моє нерухоме тіло на руки, а Мартіас усе бурмотів заклинання. Я дивилася на це наче зачарована: я знала, що він сильний, але здавалося неможливим, щоб звичайний маг умів таке. А потім моє тіло наче вихрем кудись потягнуло...

​Щойно я розплющила очі, першим, кого побачила, був Рейнер. Він подивився на мене, а потім із м'якою посмішкою сказав:

— Це ти... Я такий радий, що ти повернулася. Пробач мені за все, пробач...

​Я ще кілька секунд дивилася на нього, не кажучи ні слова. Уперше в житті я бачила, щоб він посміхався мені отак. А потім миттєво згадала все: і чому він раніше не посміхався, і весь той біль. Я різко піднялася на ноги, оглянула свої руки — це знову була я.

​Я подивилася на тіло відьми. Вона так і лежала нерухомо. Щось із нею було не так — чому вона досі не прийшла до тями?

​— Вона й не повернеться, — холодно сказав Мартіас. — Я вирішив не повертати це стерво і відправив її в Єдем. Їй там місце, нехай її душа горить у вогні вічно...

​— Єдем — це що?..

— Це те місце, яке ви, люди, любите називати пеклом.

​Від почутих слів по моєму тілу побігли мурахи. Він і таке може? Я мало що тямлю в магії, але тепер точно знала: Мартіас неймовірно могутній. Чи, може, це все сила Білого Вовка?

​Я повернулася до Лаури. Вона стояла мовчки, не кажучи ані слова. Я підійшла до неї й міцно обняла.

​— Лауро, пробач мені за все... Мені дуже шкода, що я образила тебе. Пробач, будь ласка, ти тільки скажи, як мені спокутувати свою провину перед тобою, я все зроблю...

​— Ну, ти можеш не душити мене так сильно, — сміючись, відповіла вона. — Я теж сумувала за тобою. Але пообіцяй більше ніколи так не робити.

​— Обіцяю, це востаннє...

​Я окинула поглядом усіх присутніх і тихо промовила:

— Дякую вам усім за допомогу... Я не знаю, що б я без вас робила.

​Сльози самі бризнули з очей. Мені було водночас боляче й приємно: я думала, що нікому не потрібна і є тут чужою, а виявилося, що ні. Вони заради мене пішли на таке — я ніколи цього їм не забуду.

Рейнер зробив крок до мене і простягнув руки для обіймів. Я теж хотіла пригорнутися до нього, але не могла. Я все ще тримала на нього зло. Я не могла пробачити весь той біль, яким він мене знищував.

​Я різко відштовхнула його від себе і випалила:

— Я тобі вже все пояснила, Рейнере. Я не прийму цей зв'язок лише тому, що через два роки ти вирішив мене згадати! Ти втоптав мене в багнюку, завдав стільки болю, а тепер ось так обіймаєш? Сьогодні — так, а завтра знову забереш свої слова назад і проженеш? Цього більше не буде. Я не дозволяю тобі підходити до мене і чіпати мене. Зрозумів?

Він не сказав на це нічого. Просто мовчки розвернувся і вийшов на вулицю.

​Лаура хотіла щось сказати мені услід, але стрималася — я бачила це по її погляді. І вона мала рацію: так буде краще. Я не хотіла сваритися з нею, не хотіла більше нічого руйнувати.