Розділ 12 "Обманщиця в пастці "

Я прийшов до будинку Кейра. Мені було огидно навіть дивитися на цю відьму, але вибору не було — я мусив повернути Станіславу...

Відьма, щойно побачила мене, вибігла на вулицю:
— Любчику, де ти так довго був? Я так за тобою сумувала!..

Із цими словами вона кинулася мені в обійми. Зібравши всю свою волю в кулак, я обійняв її у відповідь:
— Я приготував для тебе сюрприз, дорогенька. Ходімо зі мною, я тобі його покажу.
— Сюрприз для мене? Невже?! Ти міг попередити, я б підготувалася... Хоча, ми ж не поспішаємо? Дай мені кілька хвилин, я причепурюся.

-Не потрібно, ти й так прекрасно виглядаєш. Для мене немає нікого красивішого за тебе...
— Любчику, але я хочу бути ще гарнішою! Дай мені кілька хвилин, обіцяю, я швидко... Ти не пошкодуєш!
— Як хочеш, дорогенька, — змусив я себе посміхнутися.

Вона забігла в будинок. Мені лишалося тільки чекати й грати за її правилами, хоч це й давалося з неймовірними зусиллями. Я навіть зі справжньою Стасею ніколи так солодко не розмовляв... І тепер гірко шкодував про це. Якби я не був таким грубим, якби не зациклився на своїй образі на Ігната, цього всього б не трапилося. Я два роки не приймав її, відштовхував... Стася мала рацію — це все моя провина. І тепер я зобов'язаний повернути свою Луну.

За кілька хвилин відьма вийшла. Вона була в зеленій сукні — тій самій, у якій Стася святкувала свій день народження. Саме в той день я вперше підійшов до неї, пригорнув, поцілував... І саме в той день я жорстоко її образив.

Тепер переді мною стояла інша істота. Хоч вона й мала тіло Стасі, я не відчував до цієї жінки абсолютно нічого. Їй навіть ця сукня не пасувала. Хоч би як сильно відьма хотіла зайняти її місце — у неї це ніколи не вийде.

— Любчику, я ж гарно виглядаю? Ця сукня так мені личить, вона ж під колір моїх очей... — цими словами відьма вирвала мене з моїх думок.
— Вибач, що ти сказала? Я не почув.
— Дорогенький, що з тобою? Я питаю, як тобі моя сукня, вона мені личить?
— А, так... Вона дійсно личить тобі, — відповів я.

А подумки подумав: вона пасує Стасі, але не тобі, адже ти все одно не вона. Тепер я зрозумів одне: може бути сотня дівчат, які виглядатимуть як Стася, але свою Луну я все одно впізнаю. І для мене вона буде найкрасивішою серед усіх її копій, адже вона одна така...

— Ходімо, дорогенька, сюрприз чекає на тебе.

Вона радісно пострибала за мною:
— Любчику, зачекай на мене! Ти куди так поспішаєш?

На її слова я так нічого і не відповів. Я всі свої сили стримував, щоб не вбити це стерво...

Дорога була нестерпною. Відьма постійно чіплялася до мене — то її через калюжу потрібно перенести... Я б ніколи на це не погодився, але мусив зробити, адже якщо вона щось запідозрить, то втече. І де нам тоді її шукати? Ні, цього не можна допустити.

Нарешті ми прийшли.

— Ось, це мій будинок. Ходімо скоріш, я обіцяю, тобі сподобається...

— О, це твій будинок? Він просто чудовий, він мені так подобається!.. Невже ми тут житимемо після нашого весілля? Я просто в захваті...
— Так, так, ходімо.
— Стій, зачекай, мені потрібно перевести подих. Я не можу уявити, що ж таке ти мені приготував. Невже це те, про що я думаю?
— Так, солоденька, це саме те, про що ти так мрієш. Ходімо, я так прагну зробити тебе найщасливішою жінкою в Гекатії. Обіцяю, ти будеш неймовірно задоволена.

Із цими словами вона радісно забігла в будинок. Я увійшов слідом. Спочатку я вже подумав, що Мартіас і Стася не встигли приготувати пастку, але щойно відьма переступила поріг, як застигла посеред кімнати. Вона була не в силах поворухнутися. Я опустив погляд на підлогу і побачив намальовану кров'ю пентаграму.

Раптом відьма почала кричати чужим, не своїм голосом:
— Рейнере, що це за чортівня?! Як ти це зробив? Невже ти все зрозумів?!
— Я все зрозумів! — заричав я у відповідь. — Зрозумів від самого першого дня, як побачив тебе! Адже ти ніколи не будеш нею, ніколи!
— Ну ти й гад... Але знай: вона сама мені віддала своє тіло! Вона благала мене про цю послугу!
— Ах ти, стара огидна брехухо! Коли це я тебе про таке просила?! — з тіні вийшла розлючена Станіслава. Вона уважно подивилася на відьму, а потім додала: — Поверни моє тіло негайно!

Та відьма лише зловісно вискалилася:
— Коли є угода, назад дороги немає. Я ж тебе попереджала, тож потім не проси мене... І тепер, дорогенька, вже нічого не повернути.

Та відьма лише зловісно вискалилася:
— Коли є угода, назад дороги немає. Я ж тебе попереджала, тож потім не проси мене... І тепер, дорогенька, вже нічого не повернути.

Стася стояла розлючена, з її очей капали сльози, вона була в повному розпачі. Мартіас вийшов уперед і твердо промовив:
— Я в цьому не впевнений. Якщо сама не повернеш, то я змушу тебе це зробити.

Відьма вже хотіла засміятися, але коли Мартіас підійшов ближче, я побачив на її обличчі дикий, первозданний страх.
— Ні, ти цього не зробиш... Не смій! — просичала вона.

Хоч я і не розумів, про що саме вона говорить, та Мартіас так нічого їй і не відповів. Він лише холодно мовив:
— Я даю тобі останній шанс: або ти сама все повертаєш, або це зроблю я.
— А в тебе вистачить сил на таке заклинання? Ти ж неповноцінний!..
— Вистачить, — пролунав голос від дверей. У кімнату увійшла Лаура.