Розділ 10 " Моя Луна "

​Я вперше була в будинку Рейнера. Я уважно роздивлялась інтер'єр: у цьому великому помешканні було дуже затишно, і не вірилося, що він живе сам. Я досить довго роздивлялась усе навкруги — настільки довго, що Рейнер не витримав і сказав:

​— Ти ще довго будеш усе роздивлятись?

​Я подивилась на нього й нічого не сказала, сіла на диван і після довгої паузи почала розповідь.

​Рейнер і Мартіас уважно мене слухали. Та не встигла я договорити, як Рейнер почав кричати на мене:

​— Та чим ти думала? Як ти могла таке зробити?! Невже ти не знаєш, що з кров'ю відьма може зробити що завгодно?

— Ні, Рейнере, я цього не знаю! І звідки я повинна знати? Я тут не народжувалася — відьми, вовки і цей весь світ не мої. Ти, напевно, забув, де я жила раніше! І знаєш, що це все твоя провина? Якби ти не відштовхував мене ці два роки, то я б не стала такою, як тепер. Ти спочатку поцілував мене після двох років повного неприйняття, а потім відштовхнув. Але мені також боляче, не тільки тобі! Я ж теж відчуваю, що ти моя пара — мій вовк теж рветься до твого. Ти катуєш не тільки себе, а ще й мене, і саме тому я вирішила піти, щоб більше не бачити тебе і не бажати те, що мені недоступне! Та ти знову прийшов, пригорнув, а потім знову викинеш мене... Ти завжди так робиш зі мною, завжди! — закричала я на нього.

​— Стасю, я... я... я... Пробач мені, я й забув, що тобі теж боляче.

​— Ні, Рейнере, ти не забув, ти навіть не думав про це! Ти думаєш тільки про себе і про свій біль. Та мені також боляче! Ігнат був моїм батьком, якого я любила, та він обманював нас, силою притягнув мене у цей світ, маніпулював мною. Мені теж боляче, адже я вбила його власними руками тільки заради того, щоб зупинити. Але за що мені це покарання? Мене всі ненавидять, серед двох світів мені немає місця, немає! Я нікому не потрібна, всі тільки хочуть позбутись мене... От тепер усе так і буде: я помру в цьому старому тілі, а ви радійте, що мене немає!

​Я щодуху крокувала до дверей, серце щосили билось у моїх грудях. От і все, розібралися з усім. Я не хочу повертати себе — навіщо? Все одно моє життя ніколи не зміниться...

​Я вже простягнула руку, щоб відчинити двері, та мене притягнув до себе Рейнер. Він пригорнув мене наче маленьку дитину, а потім тихо сказав:

​— Пробач мені, пробач... Я й забув, що тобі теж боляче, я думав тільки про себе і забув про твій біль. Так, ти маєш рацію, це моя провина, що з тобою таке коїться. Якби я був ніжнішим із тобою, цього ніколи б не сталося.

​Від почутого я не могла стримувати сліз. Я так багато пережила, але найстрашніше — це те, що я в тілі цієї клятої відьми.

​— А що якщо я ніколи не поверну своє тіло? — тихо запитала я Рейнера. — Що буде тоді?

— Стасю, це не важливо, для мене ти все одно моя Луна, і це не зміниться ніколи в житті... Та я обіцяю: ми знайдемо вихід, ми повернемо тебе, обіцяю! Я все зроблю, щоб повернути тебе... Більше я не втрачу тебе. Я думав, що ти моє покарання, але я не можу жити без тебе. Я готовий прийняти наш зв'язок, готовий...

​Я подивилась на Рейнера, а потім сказала:

​— Ти готовий, а я ні. ти не приймав мене два роки, відштовхував, ображав, а тепер думаєш, після твоїх слів я зомлію і кинусь у твої обійми? Ні, так не буде. Тепер я не хочу цього зв'язку, не хочу...

​Тут нас перервав Мартіас:

​— Дуже цікаво спостерігати за вами, але я вже не витримую — та прийміть ви один одного вже! Але я не це хотів сказати... Я думаю... ммм... ні, краще сказати так: я знаю, як повернути Стасі її тіло.

​— Що?! — ми з Рейнером сказали в унісон.

​— І як це зробити?