Розділ 5 . "НЕПОТРІБНА "

Портал переніс мене в ліс. Та навіть тут я одразу відчула, що у світі людей: у повітрі чітко пахло вихлопними газами від авто та ще багатьом іншим. Пройшовши чималу відстань темним лісом, я нарешті побачила контури багатоповерхівок. Від побаченого всередині розлилося тепло і неймовірна радість — я вдома! Нарешті я зможу жити своїм старим спокійним життям, у мене буде можливість самостійно обирати свій шлях, а не йти на поводу в інстинктів. Тепер я належу собі й більше нікому.

​Через декілька годин я нарешті дісталася нашої багатоповерхівок. Від однієї думки про це нахлинули теплі спогади: ось ми з мамою гуляємо на дитячому майданчику, вона катає мене на гойдалці, і ми так голосно сміємося...

Ніби п'ятирічна дівчинка, я залетіла в під'їзд, щодуху збігла на наш поверх, постукала в двері й уже уявляла, як мама зрадіє моєму поверненню.

​Двері відчинилися. Мама стояла розгублена, дивилася на мене й ніби не вірила власним очам. Напевно, вирішила, що це не я, або просто не впізнала — за два роки, як не крути, я змінилася.

​— Мамо, це я, Станіслава! Ти мене не впізнала?

— Та ні, впізнала... Ти не змінилася, — пролунало холодно. — Але скажи, навіщо ти прийшла?

— Я повернулася додому, до тебе і сестри! Ти не уявляєш, що я пережила...

— Стасю, я любила тебе і прийняла як свою дочку. Але я не готова була до цієї правди. Ви ж не люди, ви — монстри! Якби твій батько мені про це сказав раніше, то я б не виховала тебе... Якби він не відвів тебе туди... А тепер вибач, я не в змозі тебе прийняти. Ти ж не людина, ти звір, чудовисько!

​Я розплакалась від почутого:

— Мамо, я благаю, це все ще я! Не проганяй мене, куди мені йти? Я так мріяла повернутися до тебе, до твоїх обіймів і тепла! Не роби так зі мною, ти ж мене виховала, я знаю, що ти любиш мене...

— Моя люба дочка Станіслава померла для мене два роки тому. Я поховала її. І свого чоловіка теж...

​Двері зачинилися. Я стояла й не могла повірити в те, що щойно почула: мама не хоче мене приймати... Навіщо він мене забрав? Навіщо зробив із мене чудовисько?

​І раптом двері знову відчинилися. Я так і знала — мама любить мене, вона просто трохи розізлилася! Та вона лише мовчки просунула в щілину пачку грошей і добила останніми словами:

— Якщо ти хочеш жити тут, серед людей — живи. Ось, візьми гроші на перший час і йди звідси, щоб я більше тебе не бачила. Зрозуміла?

​Я навіть не встигла відповісти, як двері знову зачинилися перед самим моїм носом.

​Не знаю, скільки я ще простояла на порозі, сподіваючись, що вона одумається і відкриє. А потім зрозуміла — вона не жартувала.

Зібравши всі сили в кулак, я вибігла на вулицю, ридаючи навзрид. Невже і в цьому світі для мене не залишилося місця? Чому все так? Чому життя до мене таке несправедливе і жорстоке? Я непотрібна ні тут, ні в Гекатії. Ніхто не приймає мене, всі лише судять за вчинки батька. Тату, навіщо ти так зі мною? Навіть після смерті ти не даєш мені спокою. Я залишилася абсолютно одна на два цілі світи...

​Я все ще тримала в руках ті гроші. Спочатку хотіла їх викинути, та згодом оговталась: а де я буду спати і жити? Тут без грошей ти ніхто. Я ж не збираюся ночувати в лісі й полювати! Ні, таке життя — не для мене, це точно. Я надто звикла до комфорту.

​Довго не роздумуючи, я вирішила переночувати в готелі, а вже зранку знайти собі житло і роботу. Тут я зможу вижити, навіть якщо залишилася зовсім одна.