Розділ 3 " Чужа серед своїх "

​— І що це тепер було? «Подарунок»? Він це серйозно? Та нехай запхає собі в зад такі подарунки! — я лютувала, крокуючи темним садом і намотуючи кола. — Це єдине його виправдання? Спочатку бажає, а потім проганяє? Ну ти й гад, Рейнере, щоб ти здох!

​Я сотні разів прокручувала в голові цей поцілунок і те, як він різко відштовхнув мене. Отже, він не витримав, а потім, злякавшись власної слабкості, втік і знайшов таку дешеву відмазку? За що це мені? Такого навіть ворогу не побажаєш. Що це за дурість із цими «парами»? Що це за дивні відчуття? Мій розум опирається, а тіло зраджує мене... Так більше тривати не може.

Чого я взагалі слухаю Лауру і живу тут два роки? Чого я очікувала? Що він прийде і прийме мене? «Га-га», ну я й дурепа. Навіщо я тільки на це погодилася? Час звідси з’їжджати. Неважливо куди, але я поїду сьогодні ж. Так, щоб ніхто мене не знайшов, а особливо Рейнер. Він хоче позбутися мене? Чудово, тепер у нього є на це всі шанси. Всі до одного!

​Заспокоївшись, я ввійшла до будинку. Лаура одразу помітила мене і радісно підійшла:

— Як тобі мій подарунок? Сподобався?

— Який ще подарунок? — перепитала я в повному непорозумінні.

— Думаю, ти забула його мені подарувати...

— Та ні, не забула. Мій подарунок — це Рейнер. Між вами щось трапилося? Я бачила, що він пішов за тобою на вулицю.

— О, та це твій подарунок? Краще б ти його не дарувала! Навіщо ти втручаєшся і вмовляєш мене триматися за цей зв’язок? Тобі ще не набридло? Бо з мене вже досить! Він ніколи не прийме мене, а я його. Зрозумій же ти це — ми не пара! У нас немає того, що було в тебе з Кейром. Більше не втручайся, я не хочу тут жити. Я йду!

— Стій, Стасю, що трапилося? Куди ти йдеш?

— Нічого не трапилося! Вже два роки минуло, але нічого не змінилося. Я для нього — наче прищ на обличчі, якого треба позбутися, — я зірвалася на крик. — Я піду, і він ніколи мене не знайде. І ти також.

​Я прямувала нагору, щоб зібрати речі. Краєм ока помітила, що всі дивляться на мене. «Ну й нехай, — подумала я, — мені все одно. Я вже звикла до цього. Звикла».

​Піднявшись, я подивилася на себе в дзеркало. «Ну що, для нього я її одягла? Та мрій! Це єдине, що ти можеш тепер отримати». Я зняла сукню, кинула її на підлогу, переодяглася і пішла геть. Речі вирішила не брати — все це купувала Лаура, і як прийшла сюди з нічим, так і піду.

Коли я спустилася, Лаура намагалася мене зупинити:

— Стасю, прошу, не гарячкуй. Куди ти підеш уночі? Залишся хоча б до ранку, а там усе вирішимо.

— Ні, я йду додому. Я не хочу більше жити в Гекатії, цей світ не для мене.

— Стасю, мила, я також так думала...

— Не потрібно мені твоїх розповідей! «Думала чи ні» — я не ти! У тебе був Кейр із першого дня, а я хто? Донька Ігната — зрадника, вигнанця. Ось хто я, і кожного дня я це бачу в поглядах інших. Я повинна зникнути назавжди! Тому не зупиняй мене, це не допоможе, я вже все вирішила.

— І хто тобі відкриє портал? Ти ж не знаєш жодної відьми! Як ти повернешся? — закричала мені услід Лаура. — Давай я допоможу тобі з цим!

— Не потрібно! Я і сама знайду відьму, я вже не дитина! А ти — не моя мати, у мене її немає!

Розлючена, я вилетіла на вулицю. Я не повинна була казати Лаурі ці слова, але вона теж не має рації. Зовсім не має.