1 Розділ "День народження"

Сьогодні я святкувала свій день народження — мені виповнилося дев'ятнадцять років. Інесса, як завжди, приготувала мені розкішний торт. Я була їй дуже вдячна: ця жінка підтримує мене як рідну людину, хоча я їй зовсім чужа... Лаура цілий день щось щебече про те, що приготувала для мене грандіозний сюрприз — цікаво, що це може бути? Вона бігала будинком наче скажена, а Марта тим часом дивилась за цими двома бешкетниками. Їм скоро буде тільки по два роки, але двійнята дуже непосидючі: вони бігають будинком і перевертають усе з ніг на голову — ще ті бешкетники! Лаура цілими днями бігає за ними, і я також їй допомагаю. Коли ми йдемо гуляти, то маленька Аделіна біжить в один бік, а Альберт завжди шукає батька — він відтепер каже, що він майбутній альфа і повинен допомагати зграї...

​Якби Лаура була звичайною жінкою, то ніколи б фізично не витримала одна з двома дітьми, але в тому, що ти перевертень, є і свої плюси — перш за все, сила. Але є і мінуси: мені важко зрозуміти зв'язок пари — навіщо він? Лаура запевнює, що це прекрасні відчуття, а мої приносять тільки біль. Якби не було цього зв'язку, Рейнеру не доводилося б так протистояти йому, і, думаю, у нього давно вже була б та, із якою він хоче прожити це життя, а не я, яку він ненавидить. При нашій останній зустрічі він так мені й сказав, що краще помре від цього болю, але він мене не прийме...

​Мені було дуже боляче, але чому мені було боляче? Як жінці він мені не вподоба... Пихатий, грізний, а впертий — як можна в такого закохатися? Та признаюся, із Лаурою він інший: коли бачить їх, його очі починають світитися від щастя, він ніжно обіймає її... Що тут казати, він помре за неї, настільки її обожнює. А на мене дивиться з відразою, ніби я язва на тілі, якої потрібно здихатися. Я не Лаура, і він ніколи не буде на мене дивитися так, як на неї...

​Я вже хотіла спускатися на свято, як Інесса відчинила двері в мою кімнату зі словами:

— Я забула постукати, пробач...

— Та все добре, не вибачайтеся.

— Дівчинко, сьогодні ти вже така доросла. Подивись на себе — ти вже не дівчинка, а справжня жінка! Я приготувала тобі подарунок, думаю, тобі сподобається.

Інесса дала мені коробку в руки і, не давши мені можливості навіть подякувати їй, вилетіла з кімнати кулею... Як на мене, в неї забагато енергії! Життя в Гекатії не втомлює так, як людей у їхньому світі — не можу звикнути, що час і вік тут зовсім не як у людей. Інессі за сто, а вона ще молода, красива, струнка жінка, яка цілий день бігає, а в світі, звичному для мене, це була б стара бабуся зморщена, як родзинка, яка не може пересуватися без допомоги і ще навіть не дожила б до віку цієї жінки...

​Я відкрила коробку: там була неймовірна зелена сукня. Тканина приємно лягала до рук, її прохолода відчувалася. Я не могла втриматися і приміряла її. Подивившись на себе в дзеркало, я була здивована: вона ідеально лягла на мене, а ця приємна прохолода від тканини відчувалася шкірою.

Я вирішила розпустити своє волосся і спуститися вниз. На сходах я відчула знайомий запах — це був він, Рейнер. Але навіщо він прийшов?

​Мені стало важко дихати, я намагалася заспокоїтися, та в мене це не дуже добре виходило... Мої ноги ніби не слухалися мене, та крок за кроком я була ближче до нього. Тіло почало горіти, а вовк усередині заревів від бажання. Я благала вовка не робити цього, та здавалося, що він мене не чує. Я майже збігла вниз, мої щоки горіли, а я відчувала сором, що не можу контролювати себе... Я подивилася на нього, а він навіть оком не моргнув, так і продовжував свою розмову із Роджером. Йому байдуже. Стасю, звикни вже до цього...

​Мене всі привітали, я намагалася всім приділяти достатньо уваги, та повітря в будинку було замало, тому я вирішила вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям. Я все думала: невже йому не так важко, як мені? Можливо, він тримається в руках, а я ще вчусь...

​Я відчула, що жар знову підіймається. Але чому? Я ж далеко відійшла від будинку, невже потрібно ще далі? Я розвернулася і вже почала бігти, як хтось зупинив мене:

— Ти куди тікаєш?

— Рейнере....