Розділ 67

Лаура

​Пройшло два тижні після поховання, життя потроху стає у своє звичайне русло. Стася змогла мені нарешті відкритися і розповісти, як вона сюди потрапила. Мені було важко зрозуміти, як Ігнат міг так із нею вчинити — він ще більший монстр, ніж я вважала. Зрадити ту, яку виростив за сімнадцять років, а потім ось так кинути... на таке здатний тільки Ігнат.

​Його вже немає в живих, і більше ніхто не руйнуватиме наше життя. Ніхто, окрім Афіни. Я не знаю, чого очікувати від неї, ніхто не знає, але ми думаємо, що це все була її ідея, а Ігнат був лише лялькою. Справжнє зло — це вона. Тому Мартіас із Рейнером не покладаючи рук шукають її. Ці двоє стали набагато ближчими один до одного: дядько запропонував йому навіть переїхати в наш сімейний будинок. Думаю, для Мартіаса це було потрясіння — таке ж саме, як і для мене.

​А от про Стасю Рейнер і чути не хоче. Я думала, що з часом він прийме цей зв'язок, та виявилося, що такому, як він, потрібно набагато більше часу... Можливо, це і добре, тому що я не уявляю тепер їх як пару: Стася ще молода і юна дівчина, а дядько — дорослий, досвідчений чоловік. Можливо, це теж його лякає, так само як і мене.

​У мене було купа роздумів про них, але як Місячна Богиня могла так жорстоко з ними вчинити? Це не вкладається в голові. Хоча Кейр сказав, що тут вік не важливий, але ж ми з іншого світу і звикли до інших правил та законів. Потрібно багато часу, щоб звикнути до цієї реальності, та тепер я не сама така, і це дає мені полегшення. А ще — величезну відповідальність перед нею: я повинна стати сильнішою заради Стасі.

Я сиділа в саду і дивилася, як солодко сплять мої діти, коли почула чиїсь кроки. Це була Марта.

​Її обличчя було опухлим, мені здалося, що я не бачила її років двадцять — її старе обличчя за цей час ще більше постаріло. Я піднялася на ноги й хотіла обняти її, та вона відвернулася від мене. В її руках був шматок тканини, у який вона щось замотала.

— Мартусю, я так довго шукала тебе... Де ти була? Із тобою все гаразд?

— Так, — сухо відповіла вона мені.

Зробивши довгу паузу, старенька, вся в сльозах, дала мені цей згорток у руку.

— Я прийшла віддати тобі це. Думаю, недоречно після всього, що трапилося, щоб він був у мене.

​Я взяла його в руки й розмотала: в мене в руках був срібний ніж із візерунками — саме той, на якому я давала клятву Кейрові в день нашого весілля.

— Ні, Марто, ти не повинна мені його віддавати! Ти була на моєму весіллі як моя мати, і все так і залишиться. Не кажи, що ти відмовляєшся від мене... Скажи, як мені жити без тебе, як?! Благаю тебе, не покидай мене! — сльози градом капали з моїх очей.

Марта не могла дивитися на мене — вона теж почала плакати.

— Пробач мені, люба, та всі твої страждання — це моя провина. Я повинна була виховати свою дочку краще, та я не впоралася... Тільки подивіться, що моя люба Афіна накоїла! Я вірила, що вона виховала тебе тому, що любила все життя. Я вважала її гарною і світлою відьмою, яка має велике, щире серце... Та краще б вона померла тоді — цей біль втрати я вже пережила. Та вона знову змусила мене відчути новий біль, і гірший за її смерть...

Мартусь, це не твоя провина! Ти ж знаєш, я також любила Афіну, я вважала її своєю матір'ю. Я теж відчуваю біль зради, та це не наша вина. Працюючи лікарем і живучи серед людей, я зрозуміла одне: не всіх можна змінити, і не всі погані люди виросли в поганій сім'ї. Іноді навіть такі добрі та світлі люди виховують дітей у ласці й добрі, а діти все одно ростуть злими. А бувають ті, хто ніколи не знав ласки, та серце в них м'яке... Тому це ніяка не твоя вина, і ніхто не засуджує тебе за вчинки Афіни. І я хочу, щоб ніж був надалі в тебе. Ти моя названа мама, ти нею і залишишся, і ніхто не змінить цього, чуєш ?

​Марта розплакалась від моїх слів ще дужче.

— Дякую тобі, Лауро, дякую... Я так боялась, що ти приходила до мене, щоб відштовхнути, адже саме так зробив би будь-хто, але не ти... Я завжди забуваю, що ти не така, як усі. Я так люблю тебе...

— Мартусю, я також дуже сильно тебе люблю. А тепер прийшов час подивитися на твоїх онуків.

— На онуків?

— Так, ти що, забула, що я народила? Мартусю, вони — мої діти, а твої онуки...

Старенька підійшла до ліжечка, де вони спали, довго дивилася на них, а потім тихо сказала:

— Дякую тобі, Лауро, за все... Дякую...