Розділ 66

Лаура

​Ми з Мартіасом, як тільки зрозуміли, що Афіна тікає, щосили побігли до порталу, та було запізно. Вона втекла, і ніхто не знав, де її шукати. Ніхто, окрім Ігната — вона втекла сама, покинувши його.

​Тут я почула крик Стасі. Я навіть забула про неї, але добре, що вона жива. Подивившись на неї, я побачила, як Ігнат наказує їй вбити Кейра. Я не могла повірити: невже вони були союзниками? Невже я пригріла змію? Що мені тепер робити?

Мартіас уже підняв руку, щоб убити їх, але те, що вона зробила, змусило його опустити руки й застигнути на місці. Вона власноруч убила Ігната — того, кого любила все життя. Вона зробила те, що була мусила зробити. Мені було боляче на неї дивитися: Стася плакала над тілом батька. Я навіть уявити не можу, який біль відчувала ця дівчинка. Але чому вона це зробила? Можливо, я в ній не помилилася.

​Я глянула на Мартіаса — він не міг навіть поворухнутися. Думаю, це вбивство викликало в нього сильні емоції, але які саме — навряд чи він розповість, навіть якщо запитаю.

Помітила, як Рейнер піднімається нагору. Його погляд був прикутий до Стасі. Ні, тільки не це... А якщо він вирішить, що вона ворог, і вб'є її?

— Рейнере, не вбивай її! — я вже бігла, щоб врятувати Стасю, та почула дикий крик Рейнера.

​Я не могла зрозуміти, про що він кричить, яка «пара»? А потім усе збагнула. Неможливо, щоб Стася була його парою!

— Рейнере, скажи, що ти помилився!

— Ні, я не помилився, та я ніколи цього не прийму! Відправ її звідси, бо я не витримаю і вб'ю її! — з цими словами дядько «кулею» вилетів із будинку.

​Я стояла на місці, не в змозі збагнути, як таке могло статися і чому саме вона. Бідний дядько... що йому тепер робити? Я не можу відправити її геть: розлука з парою для вовка — це не так просто, як він думає. Тому я дам йому час, щоб усе прийняти. Це єдине правильне рішення.

​Я підійшла до Кейра. Його рана виглядала кепсько, та він уже прийшов до тями.

— Привіт, я рада, що ти опритомнів.

— Я не знаю, можливо, це сон, але я чув крик Рейнера. Тільки не кажи, що це правда.

— Так, любий, це не сон. Він справді був тут.

​Прибирання та відновлення будинку зайняло майже тиждень. Усі тіла ворогів ми спалили, а для наших союзників сьогодні буде церемонія прощання. Скажу чесно, я вперше в Гекатії на похоронах, і сьогодні ховаємо не одного, а цілих п'ятдесят вовків — саме стільки забрала ця війна.

Самого Ігната Стася хоче поховати в землю. Кейр сказав, що для вовків це покарання, адже вовк, закований у тілі Ігната, ніколи не зможе знайти іншого господаря. Та Стася наполягала, що йому це й не потрібно, бо цей монстр повинен бути похований назавжди. Я бачила, як болісно їй було казати ці слова, але вона мужньо трималася. Сьогодні вона вже не та дівчинка, яка прийшла посеред ночі й постукала у наші двері — тепер вона сильна і вольова вовчиця.

​Поховання минуло для мене важко. Зібралися цілі дві зграї. Спочатку Кейр виголосив промову, від якої в мене з'явилися мурашки по тілу, та коли вийшов дядько — плакали всі. Думаю, у свої слова він вкладав власний біль. Стася відмовилася приходити на церемонію, та я знала: він її відчуває, і тепер, коли вона так близько, йому має бути неймовірно боляче...

​Я звернула увагу на Мартіаса: хоч він і не плакав, було видно, що він переживає біль по-іншому. Я бачила, що цей день теж давався йому важко. Перед спаленням усі почали кричати: «Сподіваємося, ми ще зустрінемося, вовче!». І тут Кейр тремтячими руками підпалив тіла. Ніхто не ворухнувся доти, доки вогонь не згорів повністю, а сильний вітер не почав розносити прах по полю, ніби сама Богиня оплакувала цю втрату.

​Ми ще постояли деякий час, а потім, виснажені, повернулися додому. У цей день ніхто ні з ким не розмовляв — кожен із нас переживав цей день важко, ми всі когось втратили і вже ніколи не повернемо їх...

Я ж переживала свій власний біль. Я втратила Афіну — ту, кого вважала мамою все життя. Я ще ніяк не могла прийти до тями. Думаю, Мартуся також: після того дня вона не приходила до нас. Я намагалася знайти її, щоб поговорити, та вона ховалася від мене. Я не можу втратити ще й її...