Розділ 65

Рейнер

​Ми з Кейром сиділи в кабінеті й обмірковували план захисту нашого кордону. Декілька годин поспіль ми вибудовували стратегію, аж раптом я подивився на Кейра і сказав:

— Ти повинен бути вдома із Лаурою і захистити її. А я піду на кордон.

— Рейнере, про що ти? Я не залишу тебе одного...

— Кейре, послушай мене. Ми робимо це, щоб захистити Лауру, і я хочу бути впевненим, що вона в безпеці. Ніхто її так не захистить, як ти, тому ти повинен бути з нею. Я займусь кордоном.

— Рейнере, мені важко, але ти маєш рацію. Та давай зробимо так: бери мою зграю, я залишу собі тільки тридцять вовків заради безпеки, а інші чотириста будуть під твоїм крилом. І пообіцяй мені, що не загинеш!

— Так легко ти мене не здихаєшся, — усміхнувся я. — А тепер іди захисти її, а як усе закінчиться — обов'язково вип'ємо.

​Я відправив Кейра додому, хоча це було важко. Він має рацію: з його солдатами в мене набагато більші шанси витримати цей бій. Та я все одно не був певний, чи повернуся живим... Утім, я повинен захистити Лауру і дітей — окрім них, у мене нікого немає.

​Я випив келих міцного напою і ще раз прокрутив у голові план.

​Опівночі я зі зграями вирушив на кордон. Там ми чекали на Зграю Тіней: хоча я і запропонував їм щедту плату, точної відповіді вони не дали. Почекавши кілька хвилин, до нас безшумно підійшов Альфа цієї зграї.

— Рейнере, вітаю, моя зграя тут. У тебе є план дій?

— Вітаю, Домініку, радий, що ти тут. Як і обіцяв, усе оплачу, — я швидко розповів йому наш задум.

​Домінік вислухав мене, а потім сказав:

— Твій план непоганий, але якщо ми трохи змінимо його, він стане ідеальним. Дивись, як це можна зробити — так ворогові буде набагато важче прорвати кордон.

​Домінік мав рацію. Ми все детально обговорили і зайняли позиції.

Як і казав інформатор, вороги прийшли о п'ятій ранку. Першою атаку прийняла на себе зграя Домініка, поки ми за планом ще ховалися в тіні. Я вперше бачив їх у битві, і мушу визнати: таких сильних вовків ще треба пошукати! Якби вони не були на нашому боці, мені вже прийшов би кінець.

​Потім, як і домовлялися, ми теж увірвалися в бій. Ворогів було багато, але й нас чимало. Ми рвали їх, не залишаючи нікого в живих, проте ворожі зграї йшли хвиля за хвилею. Битва тривала майже два дні. Багато хто загинув — як із наших, так і ворогів, але ті, хто залишився, зрештою втекли. Ми вистояли. Та навіть тоді я не міг перестати думати про Лауру: тільки б із нею все було гаразд...

Домінік підійшов до мене і потиснув руку:

— Чесно скажу, ти здивував мене. Я думав, ти слабший.

— Дякую. Можливо, я й слабший, але сьогодні я захищав не лише кордон, а свою сім'ю. Дякую за допомогу, як і домовилися, я все оплачу.

— Я не прийшов сюди заради грошей. Ми прийшли заради справедливості, і я не вважаю білого вовка небезпечним. Тому не потрібно нічого платити. Ти будеш у мене в боргу, і коли мені знадобиться допомога, я прийду до тебе.

​Ми міцно потиснули один одному руки.

Після цього я вирушив до будинку Кейра — я мусив на власні очі переконатися, що з ними все добре. Що ближче я підходив, то сильніше відчував: тут без запеклого бою не обійшлося. Усе подвір'я було завалено тілами. Я уважно роздивлявся кожне, молячись, щоб серед них не було Кейра. Перевіривши все навколо, я забіг усередину.

​Тільки-но увійшовши, почув чиєсь виття. Мій власний вовк усередині мене відповів на нього диким, несамовитим покликом! Хто це? Що змусило його так реагувати? Я геть забув, навіщо сюди прийшов, і наче зачарований, як під дією магніту, рушив на цей звук.

Піднявшись наверх, я застиг на порозі. Ігнат був мертвий, а над його тілом хтось сидів і плакав. Від цієї картини моє серце чомусь болісно розривалося — мені хотілося підійти і заспокоїти цю незнайомку. Я робив крок за кроком, підходячи все ближче, аж доки не почув її слова:

— Пробач мені, батьку, за це... але я повинна була зупинити монстра.

​Ні... Цього не може бути. Невже моя істинна пара — дочка Ігната?! Ніколи. Я ніколи цього не прийму. Ніколи...