Розділ 64

Стася

​Я не розуміла, що відбувається, мені ніхто нічого не казав. Я вже хотіла вийти, як почула уривки розмови Кейра.

​Я не могла повірити в те, що почула: напад станеться сьогодні, і це зробив мій батько! Він прийшов убити Лауру, яка тільки-но народила... Невже він настільки жорстокий, що зробить це і з дітьми? Я вирішила не виходити з кімнати — сіла на підлогу, закривши руками вуха. Бій уже почався і тривав дуже довго. У повітрі відчувався запах крові, а крики з вулиці зводили мене з розуму — це була не просто помста, це була справжня війна.

​Я почула, як хтось підіймається наверх. По голосу впізнала тата — він із кимось розмовляв. Я вже зраділа, що він прийшов забрати мене звідси, і підбігла до дверей, але почула його слова:

— Ми вб'ємо Лауру і її дітей... А потім ти відкриваєш портал, і ми тікаємо звідси.

— А ти не хочеш забрати Станіславу?

— Про що ти верзеш? Вона зробила свою справу, мені вона більше не потрібна. Я знаю, вона не така, як ми: у мене дві дочки, але що одна м'якосердечна, що інша. Станіслава мені цього ніколи не пробачить, тому краще залишити її тут помирати...

​Я не могла повірити в те, що почула. Невже це справді мій батько? Як він міг так вчинити зі мною і з Лаурою?! Це через мене вона і її діти помруть, а з ними — і я...

​Я впала на підлогу, у мене не було сил навіть підвестися. Мені було так боляче, сльози градом котилися з очей. Як він міг бути таким ніжним і люблячим усі мої сімнадцять років, а тепер так легко зрадив, кинувши на вірну смерть? Та хто ти такий?! Ти монстр! Ненавиджу тебе, ненавиджу!

​Але я не дозволю йому цього зробити. «Станіславо, візьми себе в руки, ти не слабка дівчинка, ти вовк! Ти повинна допомогти Лаурі, адже вона тепер така слабка...»

​Піднявшись на ноги, я відчинила двері й раптом побачила в коридорі величезного білого вовка. Я відчула її велич і силу, і хтось всередині мене сказав:

— Це вона. Білий вовк.

— Хто вона?

— Це Лаура. Подивись на її велич і силу.

— І в чому її велич і сила??

— Ти ж нічого не знаєш, правда? Така сила не дається всім. Вона не тільки народилася з нею, а ще й заслужила за ціле своє життя... Той, хто сіє зло, не має права на цю велич.

— Той, хто сіє зло... Це ти про батька? Стій, а ти хто?

​Я почула сміх у своїй голові. О боже, я збожеволіла?

— Ні, дитино, ти не збожеволіла, це я — твій вовк.

— Мій вовк? І ти можеш зі мною розмовляти?

— Так... А тепер давай подивимося на бій, не заважай мені...

Я більше нічого не сказала йому — я ж не знала, що він може зробити зі мною. І цікаво, усі перевертні чують свого вовка, чи це тільки я? Можливо, зі мною щось не так? І кому я це розповім? Батько зрадив, а Лаура вб'є мене, як тільки розбереться з ними — подивись, яка вона сильна! Я задавала собі питання за питанням, аж поки знову не почула крик у своїй голові:

— Та досить тобі вже! Зупинись, а то ти так мене з розуму зведеш! Я тільки що прокинулась, а ти задаєш стільки питань... Ох і дівчисько мені попалося!

— Вибачте... — тихо подумала я і намагалася більше ні про що не думати.

​Я настільки занурилась у себе, що пропустила момент, коли Лаура бігла слідом за якимось світлом, куди зникла та жінка. А батько тим часом піднявся на ноги і підійшов до Кейра, який лежав поранений. Я побачила, як він підняв руку, випустив кігті і вже хотів убити його.

​— Ні! — закричала я.

​Він подивився на мене і хижо засміявся. Це ще більше розлютило мене: не розуміючи, що роблю, я підбігла до нього та раптом зрозумівши, що стою не на ногах, а на лапах.

— Ого, ти перевтілилася! Вітаю, доню, а тепер давай вб'ємо цього ідіота, поки він ще слабкий! Давай зробимо це, подивись, він монстр, він повинен померти...

Та я чудово розуміла, хто тут монстр і кого насправді потрібно зупинити. Крізь сльози я підняла лапу і роздерла батькові шию... А потім сіла на підлогу і завила.