Розліл 62

Кейр

​Я взагалі не розумів, що відбувається. Пологи були неймовірно важкі, мій світ ніби зупинився. Та коли я почув плач першого малюка, це були неймовірні відчуття — його запах одразу став рідним і не схожим ні на що інше. Згодом народився і другий — відчуття ті самі. Я такий вдячний Лаурі за те, що вона подарувала мені двійню! Це величезне щастя, тепер я зрозумів, заради чого живу. Я хотів, щоб ці хвилини ніколи не закінчувалися...

​Та раділи ми недовго: я почув, як виє один із вовків на посту. Міцно пригорнув Лауру до себе і вийшов із кімнати. Мама дивилася на мене, а потім крикнула вслід: «Кейре, не переймайся, я захищу Лауру і дітей!».

Я так нічого і не відповів. Конрад уже чекав на мене.

— Альфо, ворогів щонайменше п'ятдесят, з ними Ігнат, а ще там є відьма. Думаю, бій буде важкий.

— Скільки наших вовків тут?

— Всього тридцять, разом із вами.

— Ми повинні захистити їх, тому зробимо все, що в наших силах. Думаю, на Мартіаса не варто розраховувати, він зараз надто слабкий.

​Конраде, бери двадцять вовків і йди захищати задній двір, я ж з іншими буду на центральному вході. І пам'ятай: не давайте їм увійти в будинок!

— Зрозумів вас, Альфо, зробимо все, що в наших силах. Можете розраховувати на мене.

— Стій, Конраде! — він повернувся до мене. — Пообіцяй мені, що ти не загинеш.

— Обіцяю. Ви також бережіть себе, ще зустрінемось і відсвяткуємо появу дітей!

— Обов’язково.

Я вже йшов уперед, як Мартіас порівнявся зі мною.

— А ти що тут робиш? Тобі потрібно відпочити!

— Я можу допомогти, тим паче там відьма, ти з нею не впораєшся.

— Думаю, ти переоцінюєш себе, ти й так віддав Лаурі багато сил... Просто йди й відновися.

— Кейре, я вистоював у бою і в гіршому стані, я не підведу.

— Ну, якщо так — тоді вперед.

Ми вийшли на вулицю. Вороги вже наближалися, ми вирішили не чекати нападу й кинулися в перед. Та їх було не п’ятдесят, а понад сотню, тоді як нас — лише десять. Я розумів, що ми програємо. Подивився на своїх і сказав:

— Якщо хтось із вас не хоче йти в бій — можете тікати, я не буду засуджувати. Ви не повинні помирати через мою сім’ю.

— Альфо, ви нас не змушували, кожен день вашого правління і кожен наказ були справедливими й розумними. Ми з вами до кінця...

— Я також із тобою до кінця, — додав Мартіас. — Ти захищаєш не тільки свою сім’ю, а й мою.

Я був безмежно вдячний їм усім. Ігнат зі своїми воїнами крокував на нас, він ішов попереду як ватажок, Афіна — поруч із ним. Він зупинився за декілька метрів.

— Кейре, це все твоє військо? Раджу тобі здатися і не підписувати своїх щенят на вірну смерть. Мартіасе, тобі тут не місце, ставай на наш бік — так ти будеш переможцем.

— Та йди ти до біса! Я там, де повинен бути, а от тобі місця немає ніде. Я попереджав: якщо ти образиш Лауру — я тебе вб’ю, і сьогодні ти сам підписав собі смертний вирок.

— Ну ти й ідіот, обрав неправильних союзників. Я давав тобі останній шанс, та ти не послухав. Тому здохніть усі!

​Після його слів вовки почали нападати. Ми перевтілилися і кинулися в бій. Вороги один за одним падали на землю, але їх ставало все більше — здавалося, цей бій не закінчиться ніколи.

Раптом Мартіас присів, поклав руку на землю і сказав: «Лягайте!». Як тільки ми припали до землі, він однією хвилею знищив щонайменше тридцять вовків. Я підняв голову і знепритомнів від шоку: вся земля навколо нього стала чорною, трава і дерева загинули на декілька метрів. Що цей гад вміє брати силу з навколишнього середовища?! Я вперше бачу таке, але, думаю, тепер у нас є шанс.

​Вороги й сам Ігнат не очікували такого — вони застигли на місці. А Мартіас тим часом перемістився на інше місце. Ми навіть піднятися не встигли, як він знову вдарив, ще потужнішою хвилею. Ворогів майже не залишилося. Ми піднялися на ноги, добили кількох утікачів, але я ніяк не міг знайти Ігната — ні живого, ні мертвого. Тільки не це... невже він утік?

Тільки не це... Невже він втік? Ні, він не міг просто зникнути, а це означало лише одне. Від самої думки мені стало не по собі: він прокрався в будинок!

​— Мартіасе, його тут немає! — крикнув я. — Йдіть на задній двір, допоможіть іншим, а я в будинок! Думаю, вони пробралися всередину.

​Мартіас підійшов до мене:

— Я йду з тобою. Якщо Ігнат там, то і відьма теж, я буду потрібен тобі...

​— Я знаю, але ти потрібен хлопцям на задньому дворі. Без тебе вони загинуть. Допоможи їм, а я постараюся протриматися.

​— Добре, я швидко. Тільки... не помирай.

​— Мартіасе, — сказав я, ледь помітно кивнувши, — хоч ти й гад, але визнаю: без тебе ми б не впоралися...