Розділ 61

Лаура

​Минув тиждень, а я досі не народила. Та мене це не так хвилювало, як таємниця, яку від мене надійно приховували. Як би я не намагалася дізнатися правду, в мене нічого не виходило: чоловіки занадто швидко рухалися, а я просто не встигала за ними. Бігати з двійнею навіть для перевертня неймовірно важко! То вони чують, що я наздоганяю, і відкривають портал, то взагалі починають говорити про дивні речі, ніби вигадують розмову на ходу.

​Я почула сильний плач — це була Стася. Вибігла з кімнати й пішла на звук. Вона стояла внизу, дивилася на вулицю і сильно плакала.

— Стасю, що з тобою? — запитала я.

Вона не хотіла дивитися на мене.

— Люба, скажи, що тебе бентежить? Можливо, я зможу тобі допомогти.

Вона подивилася на мене своїми зеленими, опухлими від сліз очима, а потім зірвалася на крик:

— Чому ти така добра до мене? Я знаю, що ти не така! Тобі не здається, що час уже зняти з себе маску люблячої сестри й показати своє справжнє обличчя? Не треба поводитися так, ніби я тобі потрібна...

— Та про що ти? Яку маску? Я справді хочу тобі допомогти, скажи мені, що з тобою трапилося!

— Тобі не про мене потрібно піклуватися, а про себе! Подивися, яка ти слабка. Тому не витрачай сили на мене і не звертай уваги! — з цими словами вона пішла геть.

Я вирішила, що не буду наздоганяти її — нехай заспокоїться. Здається, їй дуже важко, але що так сильно її бентежить? Вона так мені нічого й не розповіла, та я впевнена: що б не сталося, вона ще маленька, і в її віці все може здаватися набагато страшнішим, ніж мені... Її слова не могли зачепити мене, але про яку маску вона казала? Я ніяк не могла цього зрозуміти.

​Тут я відчула сильний біль у низу живота. Закричала, поволі спускаючись на підлогу — було неймовірно боляче. Хлопці зі зграї підбігли до мене, вони не розуміли, що зі мною і від чого мені так боляче. Вони дивилися на мене з широко відкритими очима і не могли вимовити ні слова. Бета Конрад, побачивши, що вони зібралися в купу, закричав на них: «Чому ви не на своїх місцях?!». Та вони ніби не чули його. Він пройшов крізь них, побачив, що я корчуся від болю, і вигукнув: «Ви ідіоти! Ви не бачите, що вона народжує? Негайно знайдіть усіх!».

​Він узяв мене на руки й поніс нагору. Коли я прилягла, Конрад навіть давав мені підказки, як краще впоратися з болем і як дихати. І це справді допомогло.

— Конраде, я не знала, що в тебе є Луна, — прошепотіла я.

Він засміявся:

— І чому ти так подумала? В мене ще немає пари.

— А звідки ти тоді все це знаєш? І ти єдиний, хто здогадався, що я народжую.

— А, ти про це... У мене є три сестри, тому я бачив перейми і чув поради, які їм давали, от і все.

— Зрозуміло. Тоді я дуже рада, що в тебе є сестри.

​Інесса забігла в кімнату:

— Люба, як ти? Де носить Кейра і Мартіаса? Вони потрібні тобі... Конраде, давай я побуду тут з нею, а ти йди і знайди їх!

​Інесса постійно розмовляла зі мною, від її слів у мене розболілася голова. Перейми ставали все болючішими й частішими, а це означало, що скоро народжу. Я більше не могла стримуватися: щосили кричала, біль був неймовірно сильним. Кейр із Мартіасом забігли в кімнату, з ними була й Марта. Старенька підійшла до мене, оглянула й сказала:

— Вона ось-ось народить, потрібно готуватися! Принесіть мені теплої води та чисті простині, тільки скоріше!

Кейр так і стояв у дверях, не в змозі поворухнутися. Інесса «кулею» вибігла з кімнати, а Мартіас у цей час почав підживлювати мене енергією. Я бачила, що сьогодні дуже сильно ослабила його — після того, як він закінчив, мені стало краще, а він ледь тримаючись на ногах, вийшов. «Дякую йому», — прошепотіла я в слід, та він нічого не відповів. Тепер біль відчувався не так гостро, моє тіло було переповнене енергією.

​Інесса повернулася, вони з Мартою приготувалися до пологів. Кейр все ще стояв на місці й дивився на мене, очі його були переповнені страху. Марта подивилася на нього:

— І що ти там стоїш, наче вкопаний? Ти не хочеш підтримати свою Луну? Якщо ні, то йди звідси й не заважай!

Йому ніби дали ляпаса — він підійшов до мене, взяв за руку й почав заспокоювати.

​Біль ставав усе сильнішим і сильнішим, я думала, що не зможу це пережити. Тут почула голос Марти:

— Перша йде! Тужся, Лауро, тужся!

Я не знаю як, та щосили тужилася крізь сльози та крики. Вже за кілька хвилин почула плач.

— Це дівчинка, — сказала Марта.

Та біль знову почався.

— Давай, Лауро, ще один — і все!

— Я більше не можу! — відповіла я.

Марта закричала на мене:

— Зберися з силами! Ти повинна це зробити, тепер давай, тужся!

​Кейр міцно тримав мене за руку. Я зібрала всі сили, що тільки в мене були, і знову почула плач.

— Це хлопчик! — закричала Марта. — І тільки подивись, які вони великі вимахали!

Вона поклала дітей біля мене в ліжко. Я дивилася на них і не могла повірити, що вони мої.

— Я зробила це! Кейре, подивись, вони тут...

— Так, ти зробила це, — він ніжно поцілував мене в щоку.

​І тут я почула, як вовки виють. Це означало тільки одне: на нас напали.