Розділ 58

​Стася

​Сказати, що я була здивована, — це нічого не сказати. Те, що говорив мені батько, і те, що я бачила, — це дві великі різниці. Але як мені тепер зрозуміти, хто мені бреше?

​Так, я не приховую: батько мене налякав, особливо тоді, коли мені було боляче, — він навіть не дивився на мене. Але з іншої сторони, що він міг зробити? Як міг мені допомогти? Я повинна була це пережити. Думаю, що так воно і є. Та ні, не думаю, я впевнена, що так і є! Батько виховав мене і все життя був зі мною, а що я знаю про Лауру? Нічого. Вона просто прикидається такою доброю і чуйною. А от Кейр мене лякає. Я бачу, що не подобаюся йому, він саме такий монстр, як батько казав...

А хто я тепер? Невже я теж стану монстром-звіром? Що мені з цим робити і що буде зі мною далі?

​Я почала плакати. Сльози так і падали з моїх очей, я не могла це зупинити. Я так сумую за мамою і Ангелою, а також за школою, де всі мої друзі. Я уявила обличчя Тані, моєї найкращої подруги. Якби я їй усе це розповіла, що зі мною відбувається, то її обличчя б перекосилося, а потім вона сказала б: «Вау, це так круто, я теж хочу!». Точно так усе б було, а потім — постійні питання про цей світ...

Мені здалося, що я навіть побачила її тут, біля себе, і її погляд зігрів мене. Я перестала плакати. Ми сиділи з Танею і дивилися одна на одну, вона мені посміхнулася, а потім зникла. Це було тільки мариво, вона ж не може бути тут, поруч зі мною.

​Цікаво, як я допоможу татові? Він погодиться повернути мене додому? А можливо, це тільки сон, і зранку я прокинусь, а цього всього вже немає? Напевно, все так і буде. Ну звідки тут світи, перевертні і магія? Я мабуть сплю. Тому в цьому сні я теж піду спати — так я прокинуся скоріше. А зранку розповім Тані про свій сон, а вона скаже: «От це вайб! Ти що, дивилася на ніч “Сутінки”? Ти ж не Белла». Все, я йду спати... Я лягла в ліжко. Тепер мені було легше, адже це тільки сон.

Та зранку я прокинулась знову тут, у цій величезній чужій кімнаті.

— Ні! — закричала я. — Тільки не це! Чому це не сон?!

​На мій крик Лаура прибігла в кімнату.

— Стасю, що з тобою?

Я заплакано дивилася на неї:

— Скажи мені, що це все сон, благаю, скажи!

— Люба, мені дуже шкода, але, на жаль, це не сон. Ти дійсно тут, у Гекатії, і все це існує. Я як ніхто розумію твій біль, повір мені, і я хочу тобі допомогти...

— Та звідки ти знаєш про мій біль? Що тобі відомо?! — закричала я.

Лаура говорила тихо і спокійно:

— Стасю, ти маєш рацію, я не розумію тебе... Коли я вперше потрапила в цей світ, я не була такою юною, як ти, але мені теж було страшно... Я хотіла втекти і думала, що тут мені не місце. Скажу більше: я і тепер сумую по кав'ярнях, магазинах та інтернету, а замовлення їжі додому — це взагалі щось поза мрією...

​Я не знаю чому, але її слова заспокоїли мене. Вперше я відчула, що я в безпеці. Та коли я встала на ноги, то помітила їх: Кейр і блондин стояли у дверях і дивилися на нас. Мені було ніяково. Невже вони бачили мої сльози? Невже я так зганьбила себе? Я не хотіла жити — вони тепер будуть думати, що я маленька дівчинка...

Я подумки собі сказала: «Станіславо, візьми себе в руки... Ти повинна зробити це заради тата...»