Розділ 51

Ігнат

​— Ти відкриєш мені портал негайно! Чуєш мене? Я повинен забрати її і привести сюди. Прийшов час, і вона потрібна мені тут!

​— А ти не думаєш, що для дитини це велика загроза?

— Вона не тільки дитина, а ще й вовк, не забувай про це!

— Я знаю, але вона нічого не знає про цей світ, що з нею тут буде?

— Ти хвилюєшся за мою дочку? Із чого б це? За Лауру ти так не хвилювалася!

— Лаура — це інша справа. Вона зло! Сила білого вовка повинна зникнути назавжди, саме ці вовки принесли так багато страждань... Але вона змогла пройти навіть крізь прокляття, п'ятсот років не було таких, як вона...

— Я те й хочу зробити — знищити її! А для цього мені потрібна Стася. Лаура хоч і сильна, але вона така ж дурна, як її мати, я тобі вже не один раз казав про це... Невже ти хочеш зупинитись саме тепер? Ми пройшли такий довгий шлях, тепер ми повинні дійти до кінця! Це була твоя ідея знищити її, а тепер що — за сумніви?

— Ти маєш рацію... Життя однієї дитини нічого не означає. Лаура повинна померти... Йди.

​Я увійшов у портал і подумав: «Життя однієї дитини, та навіть сотні дітей, не має значення, я готовий знищити цілі світи, але вона помре».

​Портал переніс мене в будинок Віталіни. Вона зблідла, як побачила мене. «Ти... ти що тут роби3ш?» — це все, що вона змогла сказати. Я відчував її страх переді мною — вона тільки нікчемна людина. Я не відповів ні слова, а прямісінько пішов у кімнату Стасі. Вона сиділа за своїм столом і робила домашні уроки.

​— Привіт, доню, — ніжно сказав я.

Вона підняла свої зелені очі на мене, а потім радісно закричала:

— Тату, ти нарешті повернувся!

​Мені було противно від її ласки. Як, чорт забирай, вона може бути такою доброю і щирою? Що пішло не так? Це все людське виховання...

​— Ні, я не повернувся, я прийшов забрати тебе.

— Забрати мене? Куди?!

— В інший світ.

— Що? Ти хочеш, щоб я померла?..

— Та ні, тупе ти дівчисько, я хочу, щоб ти нарешті дізналась, хто ти така!

— Про що ти, та... та... — я не дав їй договорити, взяв її на руки і поніс до порталу.

​Віталіна вибігла ридаючи, просила мене не забирати її:

— Ігнате, їй там не місце!

— А тобі що з цього? Вона й так не твоя дочка, не заважай мені!

​І ми увійшли у світло порталу.

​Пройшовши через портал, Стася була перелякана, та я не дав їй сказати ні слова.

— Прийшов час прокинути твого вовка!

​Я влив її зілля в горло.

— Боляче, тату, мені так боляче! — закричала вона.

​Та мені було все одно... Її тіло кидавалося по підлозі, судороди били її, вона плакала і благала мене не робити цього.

​— Це твоя ціна за силу, доню, а тепер ти повинна дізнатися правду про себе і допомогти татові...

​Через деякий час вона встала на ноги, дивилася на мене своїми зеленими очами і не розуміла, що відбувається.

— Тату, за що ти так зі мною? За що? — ридаючи, спитала вона.

​Я підійшов до неї, поправив її руде пасмо і сказав:

— Доню, прийшов твій час. Ти повинна допомогти мені і помститися за смерть своєї матері.

— Про що ти, тату? Що з мамою? Я ж бачила її...

— Віталіна не твоя мати, ти не зі світу людей...

​Я почав свою розповідь від Аделаїди. Саме вона народила Стасю, це була наша єдина дитина. Вона народилася вже тоді, коли я був вигнаним із Гекатії, а моя Луна була неспроможна виховувати дочку, адже Рейнер шукав її — мертвий ліс звів її з розумом, але загинула вона через Лауру... Саме Лаура віддала Стасю Рейнеру і Кейру, і за це заплатять усі — за весь біль, що вони завдали мені...

​Я все розповів їй, і саме цього я й очікував: Стася погодилася мені допомогти... Тепер мій план помсти починається.