Розділ 46

​Лаура

​Хоча й небагато, але слова Кейра все ж таки допомогли мені. Я змогла зосередитися на собі та на своїх дітях. Я не перестала думати про Мартіаса, але відсьогодні вирішила для себе, що відкладу все своє життя на потім і житиму так, як повинна. Я обираю життя заради себе та своїх дітей — саме так я маю жити.

​Останній тиждень я багато часу проводила на вулиці: гуляла та відпочивала. Однак, чим більшим стає мій живіт, тим менше в мене сил. Останнім часом я постійно відчуваю жахливу втому. Спочатку я злякалася, але Марта сказала, що це нормальне явище: я виношую не звичайних дітей, а перевертнів, які підживлюються моєю силою. Навіть одну дитину важко виносити, а в мене їх двоє. Тепер я зрозуміла її занепокоєння, коли вона дізналася про двійню. Я намагаюся більше відпочивати, але, на жаль, це не допомагає.

​Сьогодні ми з Інессою пішли до Марти. Вона обіцяла приготувати мені настій для зміцнення і прибуття життєвої енергії. Інесса не відпустила мене одну — вона наполягала, що піде зі мною. Чесно кажучи, я знаю, що старенька не любить гостей. До Кейра та Рейнера вона вже звикла і приймає їх як рідних, але що вона скаже про Інессу... Та вибору в мене не було, Інесса наполягала, що піде зі мною, так їй буде спокійніше.

​Дорога виявилася довшою, ніж зазвичай. Ми постійно зупинялися, в мене не було сил навіть піднятися на пагорб. Інесса вела мене під руку, але до кінця дороги я майже повністю опиралася на неї, від чого мені було дуже незручно. Та вона ще й постійно теревенила, що я не повинна так багато ходити, і наступного разу Кейр або вона самі підуть по настій. Я дуже любила навідувати Марту; поруч із нею мені здавалося, що Афіна ще тут. Тому мені було боляче усвідомлювати, що деякий час я не зможу навідувати її.

​Марта, як завжди, чекала на мене на ганку. Коли вона помітила мене, то, м’яко кажучи, була в шоці.

​— Люба, що з тобою? Ти ледве стоїш на ногах!

​Тієї ж хвилини вона взяла мене під іншу руку, і вони разом відвели мене в дім.

​— Мартусю, в мене взагалі немає сил... таке відчуття, що я помираю.

​— Ну-ну, не потрібно так думати... Давай я огляну тебе, що з тобою?

​Марта зблідла, в її очах з’явилися сльози.

​— Мартусю, щось не так?

​— Вибач мені, люба, та я повинна тобі це сказати... Боюсь, що ти не зможеш народити двох дітей. Вони забирають від тебе забагато сил. Ти дійсно можеш померти...

Інесса була в шоці. Вона підбігла до мене, а потім запитала Марту:

​— І що нам робити?! Повинен же бути вихід із цієї ситуації!

​— Так, вихід є, та Лаурі, думаю, він не сподобається. Ми повинні позбутися однієї дитини. І чим скоріше ми це зробимо, тим краще буде для тебе...

​Я перестала чути їхню розмову. Я все ще не могла зрозуміти, про що вона говорить. Моє тіло почало трястися від злості, і я закричала:

​— Ні за що цього не буде! Я народжу своїх дітей, чуєте? Народжу двох! І з нами все буде добре, а тепер дай мені настій...

​Через деяку паузу я змогла заспокоїтися, а потім додала:

— Будь ласка, Мартусю, дай мені настій...

​Марта з Інессою не сказали мені більше ні слова. Повільно і вся в сльозах, вона принесла мені склянку настою. Я зробила ковток. Прилив сил відчувався, але не дуже сильно.

​Після того як ми відпочили, і як завжди, старенька нагодувала нас до схочу, ми вирішили повертатися, поки ще не стемніло. Ми вже виходили з будинку, коли Марта наздогнала мене, а потім міцно обняла, ніби вона бачить мене востаннє. Сльози капали з її обличчя. Ми не сказали одна одній жодного слова.

​Дорога додому далася мені легше — не знаю, настій допоміг, або моя злість. Але я не відчувала такої втоми. Інесса також не розмовляла зі мною.

​Прийшовши додому, я кулею влетіла в нашу кімнату. Я не хотіла нікого бачити і ні з ким розмовляти. Я знаю, що всі будуть умовляти мене залишити тільки одну дитину, та я не хочу робити цього. Краще я помру, але мої діти будуть жити, і це не зміниться. Я все витримаю... все!

​Кейр забіг у кімнату, він важко дихаючи йшов до мене. Я вже знала, про що буде розмова, тому, не даючи йому можливості підійти ближче, сказала:

​— Стій і не підходь до мене! Якщо ти також думаєш, що я повинна вбити нашу дитину, я навіть не хочу з тобою розмовляти. Я ніколи не зроблю цього, чуєш? Ніколи!

— А мені що робити?! — зірвався він на крик. — Дивитися, як ти помираєш через наших дітей?! Я теж хочу, щоб ти народила, але не ціною твого життя! Як я буду з цим жити? Чому ти завжди сама все вирішуєш? Чому ти завжди готова померти... чому, Лауро?! Скажи мені, чому?!

​Сльози лилися з моїх очей. Я сказала:

​— Я їх народжу. Ти можеш не приймати це, та це мій вибір, і від своїх слів я не відмовлюсь!

​Після цього Кейр вилетів із кімнати, грюкнувши дверима. А я залишилася одна зі своїми думками...